— Це ще не вгадано, а зараз давайте спати.
Проте ніхто до ранку не спав. Тільки Юрко так ото, дрімав потроху. Коли вже розвиднялося, батько встав і почав збиратися.
— Іди, Толю, може, хоч тобі вдасться втекти, — просила мама. — Нас все одно далеко не заженуть. Та й навряд чи поженуть взагалі. А тебе поліцаї або староста видадуть.
Батько мовчки взувався. Не підводячи очей і не дивлячись на маму, він тупнув ногами, пробуючи, чи добре взув чоботи, чи не муляють онучі, і сказав:
— Знайди сокиру, Ксеню.
— Отам під лавою лежить біля дверей.
— Ну, добре. — Батько одягнувся, під широким пальтом сховав автомат — притиснув його ліктем — і не помітиш. В ліву руку взяв сокиру і, на секунду зупинившись у дверях, оглянувся на Юрка, підморгнув йому бадьоро, потім перевів погляд на маму і враз спохмурнів, опустив очі.
— Що ж, Ксеню, — він розвів руками. — Мушу пробитись до своїх за всяку ціну. А вивезти вас вони не встигнуть, ми їм сипонемо жару під хвіст. Бувайте.
Він швидко вийшов і рушив вулицею попід хатами — мирний і звичайний селянин. За плечима в нього вився синюватий димок від цигарки, в руці погойдувалася іржава сокира. Отак неквапливою ходою він дійшов до кінця вулиці і, не роздумуючи, попрямував до воріт саду. Юркові видно було, як батько кинув у воротях цигарку і, затримавшись на секунду, розтер її, наче боявся, що загориться сад.
У цей час повз двір пройшли двоє здоровенних німців з гвинтівками на плечах, у теплих маскувальних балахонах та в білих кролячих шапках і теж попростували до саду.
Батько, не оглянувшись на село, пішов садом далі. Німці прискорили крок і рушили слідом за ним..
— Ей! — крикнув один з німців. — Хальт!
Батько все так же спокійно йшов, помахуючи сокирою, мовби не почув окрику. Але не почути не можна було, бо відстань між батьком і німцями — всього п'ятдесят метрів.
— Хальт! — знову крикнув німець і потягнув з плеча гвинтівку. Другий німець теж зняв гвинтівку, клацнув затвором і, не прикладаючи до плеча, вистрілив услід батькові. Чимала гілка, підтята кулею, впала з дерева і ніби нехотя лягла батькові під ноги, перетинаючи шлях.
Батько озирнувся на німців, ткнув себе в груди пальцем і здивовано розвів руками: мене, мовляв? Дивно!
Він ждав, доки підійде патруль, але дивився кудись в інший бік. Юркові в просвіт вулиці видно було лише невеликий шматок саду. З обох боків його закривали хати, і хлопець не бачив, куди і на кого дивиться батько. Юрко бачив тільки, як підходили до татка німці, і йому здавалося, що підходять вони надто повільно. Татко стояв, байдуже відставивши ногу. Німці підходили все ближче.
«Зараз татко різоне їх з автомата!» з якоюсь внутрішньою радістю і страхом подумав Юрко, і серце в нього забилось ще швидше.
Німці підходили. Ось вони вже в п'ятьох кроках.
— Чого ж він не стріляє? — кричить Юрко, але із-за хати виткнулися ще двоє німців, що йшли батькові напереріз, і Юрко зрозумів, чого батько не стріляв.
«Зараз вони його обшукають, — думав Юрко. — Знайдуть автомат і…»
Але німці не стали обшукувати батька. Вони щось спитали його, а батько, простягнувши сокиру, щось їм сказав, очевидно, що він ішов урубати дров. Тоді один німець щось сказав, і всі вони засміялись. Загнувши великого пальця, той самий німець показав за спину, на село: іди, мовляв, додому.
Батько хитнув головою і пішов у село, а німці стояли і дивились йому вслід.
Повернувшись додому, батько закопав у великій хаті автомат, зайшов і сів поряд з матір'ю.
— Ну, от я й дома, — сказав він, зітхнувши. А мама трохи винувато всміхнулась:
— От і добре. Що буде, те й буде, аби разом. От тільки нездужаю я вже кілька днів, тиф ходить, хоч би не захворіти…
Щось вони ще снідали, щось зв'язували в клунки, але Юрко не пам'ятає, що саме. Все заступив той момент, коли в хату увійшли одразу п'ятеро німців і закричали:
— Шнель![2]
— Бістго!
— Льос![3]
— Давай, давай!
І хоч до цього страшного моменту готувалися давно, виявилось, що нічого ще не підготовлено. Куди, наприклад, діти подушки, що робити з ліжком, з фотографіями, які висіли на стінах ще при Юрковій бабусі? Ні, про етап говорили, а не готувалися до нього. Говорили і все сподівалися, що його не буде. Але він наступив, цей час, і треба було кидати домівку, лишати все напризволяще і йти… Куди, чого? Що там чекає на них у чужій чужині? А фашисти підганяли:
— Шнель, бістго!
— Льос!
— Абер бістго!
Вони викидали все з хати в сіни. Грудочка цукру, схована звечора Юрком під подушку, впала на підлогу і докотилася до самих його ніг. Але хлопець не нахилився за нею. Він ступив за поріг і побачив на вулиці жінок і дітей з клумаками за плечима, зігнутих бабусь з костурами і своїх ровесників. Дехто вів на мотузку кіз, дехто в кошику ніс курей, але коли вийшли за село, курей одібрали німці собі, а кіз погнали в село.