Коли екран згас, ми цілу хвилину просиділи мовчки. Нарешті Валько вичавив із себе:
— Щоб я здох! Щоб я здох…
За його командою, „кріт“ проник глибше в пам’ять „чорного ящика“ й став передавати записи бортового журналу від самого початку. Попервах ми проглядали їх фраґментарно, вибираючи лише найголовніше.
Відліт. Довгий шлях до центру Ґалактики. Наближення до околиць Ядра — спостереження, дослідження, відкриття. Потім сталася катастрофа: раптовий викид сонячної речовини, поспішна втеча через найближчий канал другого роду і вихід до зорі, віддаленої від Ґалактики більш ніж на сто кілопарсеків.
Шок від такої величезної відстані. Шок від швидкості, з якою летіла зоря. Ходова частина „Експлорера“ була пошкоджена — і просто диво, що ґенератор зміг протягти призначений час у гіперпросторі. Долетів корабель уже на останньому видиху й тепер потребував серйозного ремонту.
Поки тривали ремонтні роботи, вчені займалися дослідженням системи. Це ж бо не жарт — гостя з далекої ґалактики. Особливу увагу привернула друга від зорі планета, за своїми природними умовами дуже схожа на Землю кам’яновугільного періоду.
І тут — приголомшливе відкриття. Під час ґеосканування планетарної кори у нижніх шарах протерозою, під тим місцем, де зараз розташоване єдине на планеті місто, було знайдено великий об’єкт явно штучного походження. Ним виявилася дослідницька станція, залишена на планеті понад два мільярди років тому представниками стародавньої високорозвиненої цивілізації. Незважаючи на прірву часу, що розділяла наші епохи, станція майже не постраждала. Вона продовжувала справно функціонувати й була напхана такими передовими технолоґіями, що навіть не снилися людству. У процесі подальшого вивчення знахідки було встановлено ще один вражаючий факт — творці бази були не просто гуманоїдами й не просто схожими на людей, вони належали до того ж виду homo sapiens і були ґенетично сумісні з нами.
— Господи!.. — приголомшено прошепотів Олег. — Подумати лишень: десь там, далеко, за сотні мільйонів парсеків від нас, живуть такі ж люди, як і ми.
— Навряд чи такі самі, — заперечив Валько. — Якщо вони ще існують, то… Ні, ми просто не в змозі уявити, на кого вони перетворилися за два мільярди років. Адже еволюція не стоїть на місці. — Він мерзлякувато зіщулився. — Особисто я не хотів би з ними зустрітися. Нізащо.
Цієї миті бортовий комп’ютер здійняв тривогу, сповіщаючи про відкриття каналу. На екрані негайно виникло збільшене зображення дром-зони, у центрі якої дедалі яскравіше розгорявся блакитний вогник.
Прилади стеження станції, що охороняла дром-зону, також відреаґували на це: за п’ять кілометрів від щойно виниклої горловини каналу заклубочилася біла хмара, в якій наші детектори тут-таки розпізнали стазис-поле.
— А от і господарі навідалися, — промовив Олег. — Охоронці стародавніх знань…
— Повна боєготовність! — скомандувала я, відводячи корабель від „Експлорера“ і розвертаючи його носом до дром-зони. — Перейти на режим радіомовчання. Приспати „крота“.
— Є радіомовчання, мем, — відзвітував Валько. — „Крота“ приспано.
Як не дивно, в його голосі не вчувалося напруження. Здавалося, він не розумів усієї серйозності ситуації, не розумів, що тепер ми в пастці…
— Ти мав рацію, — сказала я. — Мав рацію, коли пропонував зайнятися станцією. Шкода, що я тебе не послухала. Шкода, що ти не настояв на своєму. Ми мусили це передбачити.
— Я передбачив, — спокійно відповів Валько. — І настояв би на своєму, якби ще раніше не вжив певних заходів. Дивись уважно, зараз буде фокус-покус.
Горловина каналу вже повністю відкрилася, от-от із неї мав виринути корабель, але стазис-поле чомусь не зникало. Невже прибули не господарі системи, а випадкові гості? Ні, це було б надто вже неймовірно.
Між горловиною і хмарою промайнуло щось ледь помітне для ока. Я нічого як слід не роздивилась, та й роздивитися не могла, бо при тій швидкості, з якою дром-зона рухалася відносно зорі, для проходження п’яти кілометрів знадобилося лише чверть секунди.
— Отак! — самовдоволено мовив Валько. — Маєте.
Канал закрився, а хмара почала швидко стискатися. Зменшившись до кілометрового діаметра, вона набула ідеальної сферичної форми й стала повільно дрейфувати до двох таких самих згустків стазис-поля, що висіли у просторі неподалік від станції.