— Ну, присутні до уваги не беруться. — Я повернулася на своє місце. — Подумати тільки, у мене буде мачуха-королева, а батько стане принцом-консортом!
Олег розсміявся.
— А ти кажеш, що для тебе це не має значення…
За дві години закінчився наш перший затяжний стрибок, і ми опинилися за сто дев’яносто кілопарсеків від центру нашої Ґалактики, а до Туманності Андромеди залишалося ще майже шістсот. Незадовго до виходу з гіперпростору в рубку явився прем’єр Падма з кількома міністрами, а також Саті з моїм батьком. Королева просто сяяла, а батько, якого вона тримала під руку, все ще був такий приголомшений, що навіть не намагався мені підказувати, поки я маневрувала в дром-зоні, спрямовуючи корабель до наступного каналу.
Лише за чверть години, коли „Нахімов“ закінчив розгін при 600 g і тепер мчав до своєї мети по інерції, до батька частково повернулася його звична невгамовність, і він звернувся до мене:
— Капітане, дозвольте покомандувати системами зовнішнього спостереження.
— Так, сер, — відповіла я. — Спостерігач, виконувати накази коммодора.
Батько підійшов ближче до передньої оглядової стіни, на якій, окрім трьох неяскравих зірок, виднівся край спірального диска Ґалактики, а також пляма Великої Маґелланової Хмари. Саті не відпускала його руку, неначе боялася, що він миттю дремене. Збоку це виглядало досить кумедно.
— Підсистемі візуалізації, — наказав батько, — іґнорувати об’єкти, яскравіші за десяту величину.
З передньої стіни зникли три зірочки, край Ґалактики і Маґелланова Хмара. Запанувала суцільна чорнота.
— Показати об’єкти від десятої до двадцятої зоряної величини у пропорції видимої яскравості від нуля до шести. Виключити об’єкти, що ідентифікуються як зорі або зоряні кластери. Зробити поправку на червоний зсув.
Усю оглядову стіну заполонив густий розсип жарин — від дуже яскравих на зразок Веґи або Арктура в земному небі до найтьмяніших, ледве помітних. Їх було так само багато, як зірок поблизу Центрального Скупчення. Вони не складалися в сузір’я, а перепліталися химерними візерунками, ніби розсипані на підлозі рисові зерна.
— Усі ці вогники, — заговорив батько, ні до кого конкретно не звертаючись, — є ґалактиками, віддаленими від нас на десятки, сотні й тисячі меґапарсеків. Нещодавно вони здавалися нам недосяжними, ми могли тільки мріяти про них. Та й тепер нам під силу дістатися лише до найближчих. Але колись настане час, і наші нащадки зможуть вибрати навмання будь-яку з цих цяток і долетіти до неї, хоч як би далеко вона не була. Я вірю в це — для людства немає нічого неможливого.
Крейсер летів крізь дром-зону, щоб увійти в наступний канал на нашому шляху до Туманності Андромеди — вже близької й досяжної для нас. А ми, затамувавши подих, дивилися крізь оглядову стіну рубки на міріади нескінченно далеких ґалактик — крихітних піщинок у безмежному океані Всесвіту.