Я пильно поглянув на Аґатіяра:
— Ви серйозно вважаєте, що ми зустріли п’ятдесятника?
— Цілком можливо.
— Але ж… це проти правил! Чужі зобов’язалися не втручатися в наші справи і не ступати на Магаваршу, поки ми дотримуємося умов мирної угоди.
Вираз Аґатіярового обличчя враз змінився.
— Ви справді в це вірите, містере Матусевич? Невже ви такий наївний? А втім, ні. Просто ви, як і переважна більшість наших співвітчизників, тішите себе ілюзіями, не хочете дивитися правді у вічі. Неухильне виконання домовленостей — обов’язок переможеної сторони; переможці ж роблять те, що вважають за потрібне. За моїми приблизними підрахунками нині на планеті перебуває кілька тисяч п’ятдесятників, замаскованих під людей. Їхнє завдання якраз і полягає в тому, щоб контролювати дотримання нами всіх умов мирної угоди… чи, якщо називати речі своїми іменами, умов капітуляції.
— А як же наш уряд? Він про них знає?
— І всіляко сприяє їм. У нього немає вибору. Ми не в тому становищі, щоб диктувати свої правила.
Я лише понуро похитав головою. Як і всі розсудливі люди, у глибині душі я розумів, що чужинці не могли просто полишити нас самих на себе, обмежившись орбітальною блокадою та контролем дром-зони. Це було б нерозумно й необачно з їхнього боку, а в бракові розуму й обачності їх не можна звинуватити, інакше б їм не вдалося перемогти людство, яке ще півтора сторіччя тому вважалося наймогутнішою расою в Ґалактиці. Однак для власного ж спокою я переконував себе в тому, що Магаварша цілком і повністю належить людям і ніхто сторонній не сміє втручатися в наші внутрішні справи…
З кімнати для гостей вийшла Ріта. У руках вона тримала сорочку та штани Рашелі, а також шкарпетки і спідню білизну.
— Поки мала спить, віддам її одяг почистити.
— Кишені перевірила? — запитав її батько.
— Звичайно. Поклала все на тумбочку біля ліжка.
— Що в неї було?
— Жетони на метро, паперові гроші, лазерний міні-диск і дистанційний пульт. Ніяких документів чи картки соцзабезпечення я не знайшла.
— А грошей багато?
— Забагато для дванадцятирічної дівчинки, але не дуже. Трохи більше шести тисяч. Принести?
— Будь ласка, доню. І решту речей теж.
Ріта кинула на диван одяг і знову зникла за дверима гостьової кімнати. Незабаром вона повернулася й виклала на журнальний столик тоненький стосик грошових купюр, п’ять жетонів, мініатюрний лазерний диск у прозорому футлярі без будь-якого маркування і дистанційний пульт керування — найпевніше, від якоїсь іграшки.
Спершу Аґатіяр перерахував гроші.
— Навряд чи вона пограбувала банк, замалий улов… Так, цікаво. Із сотнями та двадцятками все нормально, але тисячні… — Він віддав мені всі п’ять купюр. — Подивіться на рік.
— Вони випущені сто тридцять п’ять років тому, — здивовано промовив я, розглядаючи банкноти. — А зовні не відрізниш від сучасних.
— Дизайн паперових грошей не мінявся вже понад два сторіччя, — пояснив Аґатіяр. — Теоретично вони ще в обігу, але практично давно вилучені. Тим дивніше бачити п’ять таких банкнот вкупі. До речі, завважте: всі вони з однієї серії.
— Атож. Чудасія! І що це означає?
— Варіантів багато. Наприклад, дівчинка знайшла чиюсь покинуту схованку. — Він задумався. — А знаєте, шлях цих банкнот у принципі можна простежити. До війни рупія коштувала майже в сто разів дорожче, і такі великі купюри використовували переважно для міжбанківських розрахунків. При будь-яких операціях їхні номери фіксували. Спробую перевірити.
Аґатіяр забрав у мене гроші, поклав їх у нагрудну кишеню своєї сорочки, потім узяв зі столу футляр з диском. Оглянув його, відтак, завагавшись, сказав:
— Все-таки варто подивитись його вміст. Це, звісно, не дуже тактовно, адже там може бути щось особисте, але… Зрештою, Рашель сама напросилась. Я ж не змушував її називатися моєю племінницею. — Він підвівся. — Вибачте, я ненадовго залишу вас. Мені зручніше користуватися професійним терміналом у кабінеті, а не цим побутовим брухтом. — Аґатіяр кивнув убік великого стереоекрана в протилежній стіні вітальні. — Зараз має прийти Ріта, вона вас розважить.