— Напівнічні? Це де ж такі є? Пояс де твій? Чи не відаєш, що без пояса ходити негоже?[4] А це, кажеш, чіпати не можна? Оберіг, чи що?
— З заморських країн я… З далеких… — продовжував бурмотіти Петько. — 3 цього… Як його… А це точно оберіг! Дуже потужний і страшний, — він навіть насупив брови, намагаючися показати, який страшний оберіг в руках у воїна: — У-у-у, який страшний!
— Ведемо його до воєводи, Ратиборе! Хай йому казки розповідає! — хватка трохи ослабла, а потім руки і зовсім звільнилися. Петько потер затерплі зап’ястки:
— Ну і пальці! Що твої обценьки…
Власник залізних пальців вийшов з-за Петькової спини. Вбраний він був так само, як і перший воїн, тільки замість шкіряних постолів на його ногах були короткі чоботи, а на паску висів, крім кинжала, ще й короткий меч.
— Правильно речеш… Ступай, отроче! — суворо наказав воїн Петькові. «Оце вскочив!» — подумав той і обернувся до узлісся. Там він ледь-ледь розгледів на тлі світло-блакитного неба маленьку білу цяточку — носову хустинку, прив’язану на самому вершечку невисокої берези.
Той, кого звали Ратибором, легко штовхнув Петька у спину:
— Ходи давай!
— Це… Як його… Оберіг віддайте! А то того…
— Воєвода розбереться!
Утрьох вони пішли вздовж річки у бік табору. Потягнуло димком і запахом каші. У Петька забурчало в животі. Ранком він так поспішав, що не встиг нічого кинути до рота, і зараз відчув, як страшенно зголоднів.
У таборі було кілька десятків воїнів. У центрі височіло шатро з товстої грубої тканини. Поряд горіло два багаття, висіли казани, біля яких метушилися два кашовари. Навкруги на землі лежали сідла, охайно складений одяг, мечі у піхвах, луки та стріли, списи… Поряд із невеличким табуном коней з десяток воїнів управлялися на мечах. Зброя виблискувала на сонці, раз у раз чувся пронизливий передзвін криці. Біля куреня стояв широкоплечий воїн і з посмішкою дивився на поєдинок. Убраний був приблизно так саме, як Петькові супутники, лише сорочка червона, гаптована золотими візерунками.
— Звідки цей отрок?
— Васнь, прелагатай, — незрозуміло сказав воїн, — обабився яко шиша.[5]
— А сам ажно агня.[6]
Петько ошелешено позирав то на одного, то на іншого, майже не розуміючи, про що вони торочать. «І це мої предки? Якою ж мовою вони розмовляють? Який ще „прелагатай“? Яка „шиша“?» — а вголос відповів, похитавши головою:
— Ніякий я не шиша. А звуть мене не Вася, а Петько. І зовсім я не обабився, а йшов до вас подивитися, як ви живете. Мандрівник я… — І продемонстрував, як крокує по землі: — Ніжками, розумієте? Туп-туп-туп…
— Як кличуть тебе? Порекло[7] твоє яко буде?
— Чого буде? — не зрозумів Петько.
— Як батьки нарекли?
— Петьком… Тобто Петром.
— Яко апостола? Це добре. Аще батьки боголюбні, то і чадо тако же[8] має бути.
— Вибачте, а ви хто будете? — несміло запитав Петько.
— Не по чину запитуєш, — посміхнувся воїн, — але якщо ти з вечірніх країн, то нашого чину, мабуть, не вєдаєш. А тому пробачаю. Воєвода я. А звуть мене Дмитром, а порекло моє Єйкович.
— Воєвода? А це ваше військо?
Зареготав воєвода, заховав посмішку в бороді Ратибор, а його товариш узяв руки в боки та тільки хитав головою.
— Який ти, отроче, смішний… Де ж ти дружину узрів? Дружина стоїть у Києві. Деі[9] дружину з двох котлів нагодуєш? Ратиборе, чи здається мені, чи хтось рище комонно? — воєвода тицьнув пальцем у бік фортечного муру, що чорнів на високому берегу річки.
Ратибор, прикриваючися від сонця, приклав долоню дашком:
— Парубок.[10] Мабуть, від князя.
— Збирай воїв. Скоро рище… Покваптеся!
Загін збирався швидко та організовано, один Петько стояв, не знаючи, що йому робити. Миттєво зібрали шатро, познімали з коней пута. Кашовари безжально вилили у вогнища те, що тільки-но апетитно булькотіло у казанах. Вогонь засичав і згас, а у повітрі запахло смаленим.
— Це… А я? — розгубився посеред загального сум'яття Петько.
Він одразу відчув себе зайвим і не знав, до кого притулитися. Чимось сподобався йому неквапливий спокійний воєвода Дмитро. Присадкуватий, широкий у плечах, він наче випромінював силу та впевненість. Накази віддавав коротко та владно, воїни їх виконували швидко та чітко. Петько відчув, що воїни свого воєводу поважають і слухаються його. Хлопцеві захотілося стати своїм серед цих людей, навіть стати схожим на них. Але він нічого не знав і не вмів із того, що усім іншим було просте та звичне. Воєвода краєчком ока помітив Петькову розгубленість і наказав:
4
У стародавній Русі вважалося, що пояс оберігає від неприємностей, тобто виконує роль оберега (http://folkler.ru/ kostyum/odegda_drevnih_slavjan).