— Якої мобіли?
— А… Справді… Все одно напиши, як зв’язатися з тобою по цьому, — Льоха тицьнув пальцем у комунікатор. — Прикольна штука! Це отак будь-хто може перетворитися? Можна спробувати? Будь ласка…
— Не знаю… — знизав плечима Маняма. — Ось, дивися… Береш комунікатор, ось цим боком скеровуєш його на себе, а потім набираєш пароль.
Він легко торкнувся пальцем кількох клавіш, почав блякнути — і на його місці прорисувалися контури велетенського кота.
— Ось і все. Коли об’єкт завбільшки з тебе, тоді ти наче і не змінюєшся, наче у коконі. А ось коли менший, тоді складніше. Тебе так упаковує, що навіть пальцем ворухнути не можеш. Так можна і комунікатор загубити. Як я, коли був рудим котом. Ну… Першого разу…
Льоха взяв комунікатор і зробив так, як сказав Маняма. І перетворився на кота. Це було дивне відчуття. Він залишився самим собою, але зір, нюх, слух та інші відчуття в нього стали, наче у кота. Він чув, як ворушиться трава, відчував запах собаки, який гуляв невідомо де, і його з непереборною силою потягнуло на дерево. Льоха поспіхом натиснув кнопку виходу з образу й одразу став самим собою.
— Круто…
Доки він експериментував із комунікатором, Маняма розмальовував камінь незрозумілими знаками.
— Ось я і закінчив. — Він обтер руки пучком трави та протягнув Льосі балончик. — А далі що робитимемо?
— Воєводо! Князь уже двічі питав. Іже рек приїде, то борзо до нього йшов.
— Добре, Ратиборе, назирай за отроком.
Дмитро низько схилив голову у дверях. Уздовж стін великої світлиці стояли лавки, застелені килимами. Вікна у княжому теремі зроблені не зі слюди, а з венеціанського скла. У куті висіли темні ікони, під якими маленьким вогником жевріла лампада. Під іконами стояв великий стіл, накритий пишно гаптованою скатертиною. У протилежному куті синіла викладена кахлями пічка. Князь Данило сидів за столом, підперши щоку долонею і заплющивши очі. Воєводі здалося, що князь тихенько стогнав.
— Я тут, мій пане. Ти кликав мене?
Князь розплющив очі:
— А… Це ти, Дмитре. Добре, що прийшов. Порадитися треба, більш нікому не йму віри. Місцевий люд так і мріє мене скинути, тільки слушного часу й чекають. Чи у Києві, чи у Галичі — все єдине. Чи пам'ятаєш Судислава та князя Белського?[19] В очах темніє від їх ізрад![20] Пси смердючі! Усі вони там такі… Іно у Холмі[21]тільки й дихаю вільно. А тут ще бесермени… Татарва… Тиснуть і тиснуть! Ти бач! Яко усі загинемо, то все ваше буде![22] Вмерли, татари весь люд побили. Мертві сраму не імуть,[23] це так… Але мертві не живі, вони не лише сраму не імуть, вони взагалі нічого вже не можуть. А хто з татарвою битися буде? Рязань, Суздаль, Володимир, Чернігів… Чуєш, Дмитре? Он як підбираються! Незабаром… Ой, незабаром і в нас горілим буде тхнути! Адже Менгей Темір того року не на прогулянку приходив… Пішов, наче устрашився річку переходити. Але наступного разу, скоріше за все, взимку прийдуть. А до неї вже як рукою сягнути! А там Дніпро по кризі перейти… Хіба захистимося тоді?
— Треба град до борні[24] готувати.
— Правильно речеш, воєводо. А паки[25] про допомогу треба дбати. Вирішив я, воєводо, їхати до короля угрів, до Бели. За Льва доньку його сватати. Коли вдасться — то буде у нас у борні супроти татарви добрий седетель.[26] Тебе на граді полишаю.
— Княже… Як же так? — розгубився Дмитро. — Проти татар уходиш? Люди скажуть — перепав[27] князь. Утік!
— Правильно, скажуть. Ти паки не все відаєш. Я і дружину з собою заберу.
— Як?! — ахнув воєвода. — А з ким же я град боронити буду?
— У Києві мужиків багато, вони до січі звичні. З Божою поміччю, захиститеся. А можливо, я до тієї години страшної із Белою породичаюся… Тоді повернуся з дружиною втричі чи вчетверо більшою.
— Сам відаєш, княже, що цього бути не може. Аще прийдуть татари град імати, то к першій кризі. Не встигнути тобі, княже, за такий час до угрів сходити та возвернутися. Як же так, княже? Нащо кидаєш мене на поталу бесерменам?
— Багато став розмовляти, воєводо! — насупив брови Данило, встав з лавки і пройшовся по горниці. М’які чоботи з червоного сап’яну нечутно ступали по підлозі. Князь, заклавши руки за спину, пройшовся з кута в кут, дорогою зиркнувши на воєводу, хмикнув та продовжив:
22
За легендою, саме так відповів ханським послам рязанський князь, коли ті прийшли вимагати здачі Рязані.