«Ох, і недолугі ці умовно-розумні! — крокуючи, думав Блостер. — Хіба той, хто крав цю саму парингею, не знав наслідків? Знав, а все одно вкрав!»
Він пішов назустріч натовпу. Кілька разів йому гукнули:
— Ти що? Несповна розуму? Куди прешся? Хіба не знаєш: Мадингма прокинувся?
Блостер відмовчувався чи посміхався винуватою посмішкою, відмахуючися рукою, а сам просувався до центру міста, ухиляючися від машин. А ті й далі бігли по дорогах, тротуарах, витоптуючи газони та ламаючи дерева. Врешті-решт Блостер вийшов на великий майдан, у центрі якого височіла будівля поверхів на двадцять. «Мабуть, тут», — подумав колишній супровідник, як жартома називали бійців загону супроводу.
Блостер підійшов до будівлі. На невеличкому майданчику стояли два лапобіги. Один стояв на синіх, із жовтими цятками, тонких та жилавих лапах, інший мав міцні лапи чорного кольору з могутніми гострими пазурами. «З такими пазурами і на дерево можна вилізти!» — оцінив Блостер вигадку масябосянських конструкторів.
Він рішучо зайшов у під’їзд. Коридори зустріли його тишею й порожнечею. Мабуть, усі, хто міг, уже накивали п’ятами. Ні на першому, ні на другому поверхах нікого не було, панувала мертва тиша. Блостер здивувався. Якщо всі розбіглися, то хто ж тоді буде займатися драконом? Оскільки енергії не було, ліфти не працювали, і нагору він мусив підніматися сходами пішки. Нарешті у коридорі шостого поверху він щось почув. Шум був схожий на притишену розмову.
— От і добре! Хоч когось знайшов.
Він пішов на звук і лише у третьому кабінеті когось знайшов.
У невеличкій кімнаті розмовляли троє масябосян. Один із них ходив із кутка в куток, енергійно жестикулюючи руками, і щось гучно доводив, ще двоє сиділи спокійно, час від часу вставляючи у розмову репліки.
— …авжеж, розікрали! Які тут можуть бути вагання? Розікрали й продали! І яка різниця, куди?
— Як це яка? — втрутився у розмову один з тих, хто сидів за столом. — Треба знайти й обов’язково покарати! Щоб іншим не кортіло! Мер тут руки нагрів, хіба не зрозуміло?
— Це зараз не головне! Яка різниця, у Кінгстон, Виринею чи у Клок продали цю парингею? Це не має значення! Причетний до цієї оборудки мер чи ні — будемо з’ясовувати потім. Важливо інше: зібрати всіх, хто може думати. Думати й аналізувати. Як примусити дракона заснути — ось що зараз головне. Досвіду у цій роботі практично немає. Тричі на Масябосі прокидалися дракони, і тричі їх мусили вбити. Результат? Усі міста загинули. Усі! А я не хочу, щоб Ась загинув! — І той, що говорив, рубанув рукою, наче шаблею.
— Згоден! — неголосно сказав Блостер, який саме зайшов до кімнати. — Навіщо губити таке чудове місто?
— Ви хто? — Усі троє з подивом подивилися на чоловіка, що взявся невідомо звідки.
— Мене звуть Блостер Корпурама, пенсіонер, колишній чотовий загону супроводу.
— Мене звуть Агол. А це — мої друзі Табул та Реза. Хоч я ніколи не чув про загін супроводу, та й ім'я у вас чудернацьке, — це зараз не має значення. У вас є конкретні пропозиції?
— Аби що-небудь придумати, маємо подивитися на лігво Мадингми. Так, він прокинувся, а далі що? Наприклад, як він буде вибиратися на поверхню?
— Ну, — розчаровано протягнув Агол, — це нам усім відомо…
— І все ж таки, — продовжував наполягати Блостер, — давайте на все поглянемо свіжим поглядом.
— Ну… Будь ласка… — знизав плечима Агол. — Дракона від виходу відокремлює дванадцять перегородок із каменю та металу. П'ять він уже зруйнував. І це лише за сім годин.
— Чим же він їх руйнує? — поцікавився Блостер. — Хвостом чи ще як-небудь?
— Гм… — підозріло глянув на нього Агол. — Дозвольте все ж таки запитати: а хто ви такий?
Блостер зрозумів, що десь проколовся. Табул та Реза повільно звелися зі своїх місць і зайшли Блостеру за спину, відрізаючи йому шлях до дверей.
— А чого тут думати? — напруженим голосом запитав Реза. — Шпигун, скоріше за все. На кого працюєш?
— Краще зізнайся сам… А то примусимо силою!
«М-да… — подумав Блостер. — Доведеться битися. Не палити же в них із гравастволу! Потрібно відразу домовитися: я вгамовую дракона — вони допомагають мені у пошуках Манями».
Прибулець важко зітхнув і підійшов до вікна. З висоти картина паніки, що охопила місто, була ще більш вражаючою. Потоки людей та машин рухалися в один бік, подалі від Гірського Стягу, поряд із яким розташувалося місто. Машини стрибали по дорогах та стежках, наче таргани, швидкі та в'юнкі. Від машин сахались у різні боки мешканці, які йшли пішки й тягли на собі сумки та рюкзаки, намагаючися врятувати бодай що-небудь.