— Боже мій! Знову це руде чудовисько! — і притулилася спиною до стіни.
— Ти про що, мамо? Кіт як кіт… Яке ж це чудовисько?
— Я тобі розповідала, як мені привидівся у твоїй кімнаті Петько з котом?
— Розповідала.
— Так ось, у нього на руках був точнісінько такий самий рудий кіт.
— Ну, цей кіт у тому випадку не винен. Цей кіт домашній. Дивись, я його вже і викупав.
— Викупав? — Мати підійшла до кота, підозріло принюхалась і рішучо пішла у бік ванної кімнати. Звідти залунали дзенькіт, шарудіння, й мати повернулася до вітальні з грізним виразом обличчя.
— Льошо, чим ти його мив?
— Як чим? Звісно, шампунем…
— Моїм? Французьким? Ти хоча б розумієш, скільки він коштує?
— Мам…
— Що «мам»?
Задзеленчав дзвоник — прийшов з роботи тато. Побачивши у коридорі рудого кота, він із подивом підняв брови, точнісінько так, як кілька хвилин тому це зробила мама.
— Не зрозумів… Що тут робить ця тварина?
— Тату… Це кіт Вітька. Ну… З нашого класу. Він з батьками до першого вересня поїхав і попросив…
— Льохо, ти ж знаєш…
— Знаю, але цей кіт просто унікум. І взагалі, у мене вдома ніколи не було ані котів, ані собак. Хай уже поживе дні зо три… Ну, ма… — заканючив Льоха, почувши у татковому тоні слабину і тепер натискаючи на неприступну маму. У цей час кіт пройшовся коридором, обійшов навколо мами, потім тата, потім встав на задні лапи, а передні поклав йому на коліна, звів догори писка й підморгнув одним оком. Тато заплющив очі.
— Людо… Він мені підморгнув!
— Та облиш, Дімо! Коти не можуть підморгувати!
— Авжеж… Взагалі-то так… не можуть… Може бути…
— Ну, то як, татусику? Може він пожити кілька днів, доки Вітько від бабуні приїде?
— Та, Бог із ним… Нехай живе, — тільки й міг сказати розгублений тато.
Мама знизала плечима — коли вже тато згоден… Кіт, наче розуміючи, що його долю благополучно вирішено, на знак подяки нахилив голову, відставив лапу та махнув хвостом. У тата відпала щелепа, а мама знову оперлася на двері.
— Це… Як його… — спромігся сказати тато. — Того самого…
— Що ж, рушаймо, — бадьоро свиснув Флоквел, — де там ваш базар?
Три темні тіні легко рухались у прозорій воді. Тссст плив трохи попереду. Упевнившися, що нові друзі нічим йому не загрожують, він заспокоївся і навіть розговорився, тобто розсвистівся.
— Раніше було значно краще, — свистів він, озираючися по черзі то на Флоквела, то на Мозю, — а зараз стало набагато важче. Сухоперів меншає, а податки все зростають. Чим сплачувати — нікого не цікавить.
Що ще хотів сказати Тссст, специ не дізналися, тому що з глибин океану вигулькнуло довге загострене тіло. Першим його побачив Тссст:
— Ховайся! — свиснув він на всю горлянку. — Промедай!!! — і майнув до найближчої скелі.
Флоквел і Мозя кинулися слідом.
— Хто такий промедай? — на ходу поцікавився Мозя.
— Це слуги великоглавів. Якщо потрапиш до їхніх лап — усе до останнього хряя заберуть.
— Хряя? А що таке хряй?
— Ви не знаєте, що таке хряї? А… Авжеж… Це наші гроші. Хряї та куши. Так ось, промедаї дивляться, щоб не порушувалися правила, які встановлюють великоглави, а за порушення — карають. Правил вигадали стільки, що жоден водожив не спроможний запам’ятати їх усі. Ось промедаї цим і користуються. Побачать будь-кого з водоживів, схоплять його — і нумо дивитися, якої довжини в нього хвіст чи бокові плавці. Якщо довші, ніж встановлено правилом сто тридцять п’ятим тире три тисячі сорок першим, пункт «а», значить, це порушення. Отже, сплачуй штраф. А що везеш? Сухоперого? А хто дав дозвіл ловити? Ще штраф! І так доколупаються! Поки не витягнуть із твоєї кишені все до останнього хряя — не відчепляться. А то ще й боржником зроблять. І спробуй заперечити! У них хвости безрозмірні, не втечеш і не сховаєшся! І зуби вдвічі більші за мої. Як учепляться — не вирвешся, тільки півхвоста втратиш.
Поки Тссст розповідав, усі втрьох ховалися за верхівкою невисокої скелі, підніжжя якої потопало у зелених заростях пишного жабуриння. Промедай повільно ковзав у водяній товщі. Його гостроголове тіло майже не ворушилося, тільки довгий сильний хвіст ледь-ледь хилитався, але цього було досить, щоб він плив удвічі швидше, ніж Тссст. Раптом промедай зупинився.
— Все, — тихенько просвистів Тссст, — когось помітив!
І справді, промедай різко вигнувся та шугонув угору і вбік. Почувся оглушливий свист.
— Шкода бідолаху… — сумовито свиснув Тссст. — Хтось залишиться без вечері. А може, і без сніданку… Попливемо помалу…