Петько знову з’явився біля валуна, тримаючи на руках рудого котиська. Той геть здичавів від таких несподіваних та дивовижних пригод. Щойно Петько розтиснув руки, котюга з диким нявом дременув до кущів, де й зник.
— Отакої… — пробурмотів Льоха.
— Там саме твоя мати прийшла, — обережно, з острахом у голосі, сказав Петько друзяці.
— І що? — схвильовано запитав Льоха.
— Та нічого особливого… Охнула лише…
— За серце хапалася?
— Ні, тільки за двері.
— Ну, тоді ще нічого… Ти їй щось розповідав?
— Та ні… Вона відразу очі заплющила, а в цей час мене й висмикнуло.
— Так… — Льоха обійшов валун ще раз, наморщив лоба, потім обхопив голову долонями, навіть замукав від напруги і здивовано глянув на Петька. — Слухай-но, не працює! В тебе працює, а в мене — ні. Незрозуміло… А як це сталося першого разу?
Петько замислився.
— Розумієш, я повз цей камінь проходжу майже щодня — і нічого такого ніколи не траплялося, але вчора…
I Петько почав розповідати, як учора він посварився з Патлатим і отримав від того важелезним рюкзаком по голові.
— Слухай, Петько, а може вся справа саме у голові?
— Тобто? — не зрозумів Петько глибоку думку друзяки.
— Ти бачив, як носять на вусі «Bluetooth»?[1]
— Ти маєш на увазі «Синій зуб»?
— Саме так. Так ось, мобільник випромінює хвилю визначеної довжини. Синій зуб також. Щоб цей самий зуб почув мобілку, їхні хвилі мають бути однаковими, тобто їх треба налаштувати одну на іншу. Може статися, що ти ходив, ходив, а довжина хвилі твого мозку була не такою, як довжина хвилі цієї каменюки. А потім Патлатий вперіщив тебе по кумполу рюкзаком і ваші хвилі збіглися! Ти почав чути камінь, а камінь — тебе. Як тобі версія?
— Ну, ти й намудрував… — Петько знизав плечима. — Хоча, чом би й ні?
— Тоді в мене не виходить тому, що хвиля мого мозку не такої довжини, як у цієї каменюки. Може, зробимо дослід? — запропонував Льоха.
— Який? — поцікавився Петько.
— Твій рюкзак зараз де?
— Ясна річ, вдома.
— Давай його сюди.
Петько зник, але миттю з’явився знову. Рюкзак на льоту випав у нього з рук і гепнувся прямісінько Льосі на ногу.
— Ойййййй! — виснув він. — У тебе там цегла, чи що?
— Та підручники у бібліотеці отримав, — розгубився Петько, доки Льоха підстрибував на одній нозі та сичав від болю.
— Дослід набуває небезпечного розвитку, — врешті-решт задумливо сказав Льоха, рішуче підняв рюкзак, виклав з нього половину книжок та зважив на руці.
— Нумо, давай! — сказав він, простягнувши рюкзак другові.
— Що давати? — не зрозумів той.
— Як що? Бий мене по голові! А раптом спрацює?
— Ти гадаєш?.. — невпевнено запитав Петько, але старанно розмахнувся та вгамселив друзяку по довбешці.
Льоха охнув.
— А легше не можна?
— Так мене ж Патлатий теж приклав не слабо…
Льоха ще з хвилину трусив головою, намагаючись прийти до тями, а тоді знову заходився напружено думати. Він наморщив лоба, напнув щоки, зчепив зуби, навіть почервонів від напруги, але нічого в нього не вийшло. Камінь не відгукувався.
— Дослід проведено некоректно, — пометикувавши, нарешті заявив Льоха.
— Що значить некоректно? — запитав Петько.
— Це означає неточно. Патлатий бив тебе своїм рюкзаком?
— Звісно. Моїм рюкзаком його бив я.
— Ось! Давай сюди Патлатого із його рюкзаком.
За мить звідкись згори, точнісінько так, як кілька хвилин тому обвалився Петро, перед ними гепнувся приголомшений Патлатий з брудним рюкзаком у руці.
— Гей! — заволав він розгублено. — Що за хохми? Зараз як буцну когось в торець!
— Та буцай! — не розгубився Льоха, і миттю отримав те, що бажав. Патлатий, здоровий, гладкий та нахабний, з усієї сили лупонув по Льоховій макітрі своїм рюкзаком. Льоха присів і завив від болю, а переможний крик Патлатого розчинивсь у безодні блакитного неба.
— Йййййооой, — скривився Льоха, — але наука потребує жертв…
— Ну? — запитав його Петько, як тільки друг припинив кривитися та стогнати, але той заперечно похитав головою.
— Отже, в нас занадто різні мізки, — задумливо промовив Петько.
Обидва знову втупилися очима у валун.
Розділ 2. Не кожен камінь — камінь…
Темно у парку вночі. Темно, тихо та лячно, лишень дощ токотить по листю, наче незліченна кількість маленьких барабанчиків: тук… тук… тук… Дощик посилився, і удари окремих краплинок злились у тихий шелест. Таємничий камінь, який удень так уважно вивчали Льоха з Петьком, змокрів від дощу й виблискував у слабкому світлі самотнього ліхтаря. Раптом камінь засяяв. Не дуже сильно, але цілком помітно, а надто — коли місяць і зорі затулені низькими хмарами. Світло то посилювалося, то зникало, потім камінь набряк багряним кольором і згас. Поруч із ним з’явилася постать дванадцятирічного хлопчика, такого на зріст, приблизно як і довготелесий Льоха. На уроках фізкультури Льоха як найвищий учень завжди стояв першим у шерезі.