Учора вдень, після того як Льоха двічі отримав по голові різними рюкзаками, вони ще з годину топталися біля каменя, та все марно. У Петька камінь працював ідеально, а у Льохи ж геть відмовлявся. Врешті-решт Льосі спала на думку проста річ:
— Слухай-но, Петько, хутчіш валимо звідси, та якомога далі.
— З якого дива?
— Тому, що тут небезпечно.
Вони відійшли від каменя на безпечну відстань. Петько перевірив: камінь його не чув.
— Слухай, хлопче, а якщо тобі заманеться, щоб камінчик відправив тебе кудись до дідька, як ти звідти повертатимешся? Адже там може таких камінців і не бути… Га?
— Гммм… — протягнув Петько. — Я якось про це й не подумав.
— А ти подумай. Можна ж так загриміти бозна-куди, що жоден пошуковий собака тебе не знайде.
Петько боязко глянув на камінь, який мирно лежав собі на галявинці.
— Гайда звідси, — запропонував Льоха, — цю справу треба обмізкувати.
З цим вони учора і пішли.
Льоха перевернувся на лівий бік і поклав долоню під щоку:
— Треба придумати якийсь захист. А то спробуй не думати про руду лисицю, як кажуть англійці. Думнеш щось здуру, і слід від тебе прохолоне…
Він не помітив, як заснув. Під ранок дощ припинився. Темні серпневі ночі… Темні й зоряні. Якщо небо не вкрите хмарами, то всипане зорями, наче якийсь велетень з розмаху жбурнув повну жменю світляків на чорний оксамит, і вони застигли, утворивши неймовірні візерунки. Зрідка чорну безодню перекреслював миттєвий розчерк падаючої зорі, а потім знову все ставало прозорим, нерухомим та нескінченним. Нарешті на сході з’явилася ледь помітна світла смужка. Наближався світанок.
Саме в цей час прокинувся Петько, наче хтось штовхнув його у бік. Він здригнувся й сів у ліжку.
— Це що вчора Льоха казав? Можна опинитись у дідька на городі? Так це ж класно! Можна змотатися куди завгодно! В Індію, наприклад, чи у Штати… Та що там Штати? На іншу планету! Зачекай… А якщо там повітря немає? От як на Місяці… Прилетиш туди — й одразу копита відкинеш! Ні, Льоха таки має рацію! А що, коли…
Одним рухом він вистрибнув з ліжка, так сподобалася йому нова думка.
Льоха прокинувся на початку восьмої. На дворі світло, сяє сонечко, наче вночі дощу й не було. Закінчувався серпень, останній місяць канікул. До школи залишалося всього кілька днів, тому кожен був на вагу золота. Наступні канікули будуть лише за два місяці, тому спати зараз часу немає! Тим більше, що на нього чекала зустріч із дивовижним каменем. Сьогодні він разом із Петьком хотів оглянути цю каменюку найретельніше. Може, навіть перевернути її, якщо вийде. Адже якось же нею керували! Якимось кнопками, тумблерами, ручками… Щось там має бути! Швиденько поснідавши, він ледь дочекався, коли годинник на кухні показав восьму ранку. Як на Льоху, то це вже саме той час, коли можна телефонувати друзям, не боячися при цьому здатися неввічливим. Слухавку узяла Петькова мама:
— А його немає… Вже десь побіг.
— Як це? — у Льохи похололо у грудях від поганого передчуття. — Так рано?
— Сама дивуюся! О сьомій його вже вдома не було. Я думала, ви десь разом. Коли ви разом, Льошику, мені якось спокійніше.
«Мені також», — подумав Льоха, але про свої побоювання вголос нічого не сказав, лише ввічливо попрощався.
Вибігши з під’їзду, Льоха, не гаючи ані миті, кинувся у бік парку. Думки в його голові безладно стрибали: «Ну ж Петько! Ну барбос! Це ж небезпечно… Ой, як небезпечно! До каменя подався, це точно! А той закинув його кудись… Мати моя рідна! Що зараз буде? Де ж цього бовдура шукати? Ну, стривай! Отримаєш по повній програмі! Тільки б знайшовся! Тільки б знайшовся…»
— Люба, агов! Маняма телефонував?
— Та ні! Я вже хвилююся…
— А діду телефонувала?
— Аж п’ять разів! Не приїхав він… Зник десь по дорозі… М-а-а-анямочко-о-о… — мати розпустила у некрасивій гримасі губи та й заплакала.
— Треба оголошувати у розшук. Нехай підключаються рятувальники! — і батько поліз до кишені по комунікатор.
Зоряні рятувальники отримали повідомлення про зникнення Манями Корпурами о 21:35 за середньогалактичним часом. По тривозі було піднято два найкращих спеціальних агенти: Флоквел Обламо та Мозя Тсе.
— Ну, хлопчисько! — вигукнув Мозя. — Завжди вони пхають свого носа куди не треба, а нас потім духопелять по повній! Шукай його зараз по всій трасі! Це ж півтори тисячі буїв! Нічого собі, шматочок роботи!
— Ти, Мозю, спочатку хоча б трошки помізкував своєю довбешкою, а потім уже вмикав ноги, — посміхаючися, сказав Флоквел. — Гайда до центру керування. Може, у них є якась інформація? Можливо, на трасі якісь негаразди? Це ж може бути зачіпкою…