Він навіть розреготався від задоволення, уявивши собі, як витягнеться від подиву обличчя Ольги Василівни, вчительки з історії.
Можливо, все пішло б інакше у цій дивовижній історії, якби Петько так не поспішав здивувати вчительку приголомшливими знаннями, чи хоча б обійшов довкола цей дивовижний валун. Може, знайшовши загублений Манямою комунікатор, він би кинувся до Льохи та не подумав би про те, про що подумав. Але все сталося так, як сталося. Петько, не помітивши, що потрапив у зону дії валуна, й далі міркував:
— Ось зараз скажу каменюці, аби відправила мене до древнього Києва… Сторіччя десь у тринадцяте…
На мить світло в його очах згасло, в обличчя війнуло вітерцем, волосся на голові стало сторч і впало… Й усе… Петько розплющив очі. Він стояв у лісі, поміж дерев. Поряд з високої трави стирчав валун:
— Матко моя рідна… Де це я опинився? Я ж був у Києві!!!
Метрів за десять від валуна за деревами він побачив просвіти. Петько обережно пішов уперед і за кілька хвилин вийшов на узлісся. Перед ним розлягався нескінченний, до самого небокраю, степ.
— Нічого собі… — протяг він. — Певна річ, піти подивитися можна, тільки як запам’ятати, де лежить валун? Тут Льоха не збрехав, можна у чорта на рогах і залишитися. Що скаже мама — це ще так собі… Але що зробить татусь?! І де подівся Київ?!
Петько роззирнувся, вибрав одне дерево, підстрибнув і вчепився за нижню гілку. Повисів трохи, звиваючися та намагаючися підтягнутися, згадав, як сачкував уроки фізкультури, посварив сам себе та кинув це безглузде зайняття. Метрів за десять він знайшов інше дерево, трохи нижче від першого. Боявся загубити валун, тож повсякчас озирався. Цього разу Петько легко виліз на нижню гілку, а тоді швиденько видряпався нагору. З висоти він розгледів річку і те, що його потішило й налякало водночас. На березі було дещо, що дуже нагадувало військовий табір, — саме такий, якими їх малювали у підручниках історії. Поміж коней ходили люди, горіло декілька багать. Здалеку він не міг роздивитися все докладно, як люди були вдягнені та що тримали у руках, але побачив, як в одного з воїнів у руках щось зблиснуло. «Меч! Або шаблюка… Ого… Цікаво, хто вони?» Він напружив пам’ять: може, княжі дружинники? А може, половці? Чи як їх там… Печеніги? А хто ще міг бути?
«Льоху би сюди… — розгублено подумав Петько. — Він би одразу вирахував…»
Але Льоха був далеко, тому доводилося сподіватися лише на себе.
«От дурень, — подумав Петько, — треба було хоч щось почитати, перш ніж затівати таку подорож! От і гадай зараз, хто це може бути… Ех, фотоапарат було б узяти з собою… Теж не додумався… Хоча стривай! А мобіла?»
Кинувши погляд на брудні руки, Петько раптом згадав про носову хустинку, яку мати силоміць всунула йому у кишеню ще вчора. Петько ретельно витер руки та вийняв з кишені мобільний телефон.
— Далеченько… Треба підійти ближче. Камера заслабка, лише два мегапікселі…
Відходити від каменя було лячно, але піти, не зробивши жодної фотки, — то був би повний відстій! Поміркувавши трохи, він прив’язав свою хустку на найвищій, до якої тільки зміг дотягнутися, гілці.
— Молодець! — похвалив він сам себе за винахідливість. — А тепер можна й поцікавитися, хто ж там на березі прохолоджується?
Петько зліз з дерева та зробив крок у траву, де й провалився у неспокійну зелень майже по плечі. У лузі стояв міцний запах нагрітого сонцем різнотрав’я. Петько глибоко вдихнув і відчув, як йому наморочиться від свіжого п’янкого повітря. «Гарно, — подумав він, — а в нас чим тільки не смердить! Якщо не вихлопними газами, то чимось із смітника».
Зорієнтувавшися за сонцем, Петько пішов у бік табору.
Льоха прибіг до валуна о пів на дев’яту. Ще здалеку він побачив — біля каменя нікого немає, і важко зітхнув.
— Ну, Петько! Одне слово — барбос! Де ж його зараз шукати? Що робити? Піти сказати дядькові Володі?
Дядею Володею звали Петькового тата. Льоха виразно уявив собі, як дядя Володя з тяжким зітханням знімає з вішалки штани, а зі штанів витягує паска. А тьотя Саша… Про неї краще взагалі не думати, тому що перепаде на бублики всім: і дяді Володі, і Петькові, і, скоріше за все, й самому Льохові. За віщо? А для профілактики!
Льоха обережно наблизився до каменя, намагаючись ні про ще не думати, але так не виходило. Спробуйте не думати про те, про що думати не можна! А раптом камінь тепер його почує? Як закине кудись! І Петько зник, і він зникне… І ніхто не взнає, де вони поділися, тільки батькам сивого волосся додасться.