— Тоді, — почав розмірковувати Маняма, — якщо Максимів дід ні до чого, залишається дід Костика?
— Точно! Прізвище Костика Серебрянський. Якщо дід поцілив керованою по радіо моделлю у кватирку, він у свій час був класним моделістом. Ось це я й хочу перевірити в Інтернеті. Може, він там хоч яким боком засвітився?
Але класного авіамоделіста Серебрянського ніхто в Інтернеті не знав.
— Не може такого бути! Не може такого бути… — шепотів Льоха, проглядаючи сайт за сайтом.
Серебрянських було повно, але тільки не авіамоделістів.
— Яка гарна версія! Так усе підходить! Не може бути… Не може! Не може!!!
Він піднявся з крісла і рухнув на ліжко. Стурбований Маняма сів поряд:
— Агов, Льохо, з тобою усе гаразд? Не можна ж так побиватися, га? З-за якогось хулігана…
— Стій! — зарепетував Льоха, наче його почали різати. — Боже, який я ідіот! Бовдур! Дурень у кубі!
— Стою, — слухняно сказав переляканий Маняма і скочив з ліжка.
— Побудь вдома. Перетворись на кота про всяк випадок, мама може прийти. Я зараз, у сусідній під'їзд. На хвильку… Кабанчиком…
І Льоха кинувся до дверей. Маняма почув, як Льоха загуркотів сходами вниз, бо дочекатися ліфта йому, мабуть, було несила. Він справді повернувся за п’ять хвилин. За цей час з роботи встигла прийти мати.
— Льошику, це ти?
— Так, мамо, це я, — Льоха шмигонув у кімнату. Рудий кіт сидів на ліжку і з запитливо дивився на друга.
— Є!!! — пошепки закричав Льоха. — Є!!! Дід з боку Костикової мами, а тому у нього прізвище не Серебрянський. Це — нормально. Коли жінка виходить заміж, вона бере прізвище чоловіка. Як же я міг забути, дурна моя голова?
Льоха знов рухнув у крісло й заклацав клавішами, квапливо проглядаючи сайт за сайтом.
— Ось він! Тарасов! Тарасов, хай воно все вогнем горить! Чемпіон Радянського Союзу з авіамоделювання! Він з вікна Костикової квартири міг запустити модель і скерувати її у кватирку. Тут лише дорогу перелетіти, секундна справа! А пляшку з бензином прив'язав до моделі. Скотчем, наприклад, чи ізострічкою. Манямо, ми розкрутили цю справу!
— Дід — таємничий підпалювач салонів ігрових автоматів! — котячим голосом промовив Маняма, а потім додав насмішкувато: — І за це його до буцегарні. А квартиру продати, щоб покрити збитки постраждалого бізнесмена. Нехай і далі дурить своїх клієнтів!
Льоха наче перечепився на бігу:
— Діда Тарасова до буцегарні? А квартиру за збитки? Ні-і-і… Я не бажаю діда у буцегарню… Хай живе у своїй квартирі.
— А Серга?
— Серга? А що Серга? Піду до міліції і скажу: під час підпалу я був на Хрещатику і там бачив Сергу.
— А як же те, що ти не бачив його власними очима? Ти ж сам казав!
— Але ж ти його бачив? Бачив! І цього достатньо. А діда Тарасова не здам! Хай той ігруля-бізнесмен забирається від нашого будинку! Завтра ж піду до міліції.
— Льошику, з ким ти розмовляєш? — до кімнати заглянула мати.
— З суперкотом. Аби йому нудно не було.
— Мяудам… — по-чудернацькому нявкнув кіт і зробив рух, який дуже нагадував уклін.
Мати, мов раптом заслабла, сперлася на двері:
— Кіт у нас справді… Супер-пупер!
Розділ 24. Справедливість над усе
У Десятинній церкві ніде було голці впасти — стільки народу знайшло тут притулок від грудневої холоднечі. Тут було тепліше, ніж надворі, та й вітру не було — крижаного вітру, який пробирав до кісток. Люди сиділи і лежали скрізь: на вівтарних сходах, перед вівтарем, на хорах і на сходах, що вели на хори… Хто хропів, хто стогнав уві сні, хтось плакав, хтось молився… У храмі панувала напівтемрява. Тьмяно світили свічки і кілька лампад під образами. Церква була велика та висока, але від великого скупчення людей повітря було несвіже, задушливе.
— Гріхи наші тяжкі, — похитав головою брат Іов, — за що Бог нас так карає? Діточок та жінок жалію, поб'є їх татарин. Поб’є чи у полон забере — і невідомо, що краще…
— Правду кажеш, брате! І я про се думаю. Усіх не врятувати, а Петька… Свого живота не пошкодую, так він мені люб став.
— Розумію. Замість сина тобі його Господь подарував. До того ж не простий він отрок, відає багато. Не знаю й звідки. Каже, що прийшов з вечірніх країн, тільки я цьому віри не йму. Є у ньому якась таємниця, але жодної шкоди від нього не відчуваю. Добрий отрок. Якщо зможеш врятувати — врятуй, на суді Божому зарахується.
Тільки Ратибор встиг узяти Петька за руку, як до храму хтось забіг і вигукнув:
— До зброї! Татари наступають!