— Ви хто? — анітрохи не злякавшись цього неочікуваного перетворення, але все ж здивовано запитав Льоха.
— Ти що, не зрозумів?! — загорлав зраділий Маняма. — Це ж наші! Вони просто лякати тебе не хочуть! Рятувальники, це ви?
— Ні, Манямо, це я, твій дідусь Блостер!
— Дідунчику!
Було дивно, мабуть, дивитися збоку, як хлопчик кидається точно такому самому хлопчику на шию, цілує його у щоку та ще кричить, наче навіжений — правда, своєю голушською мовою:
— Ура!!! Дідунчик приїхав!!!
Двійко котів нашорошено дивилася на двох Маням і тубільця. Маняма зробив рух рукою, заспокоюючи всіх:
— Льоха у курсі. Можете набувати звичайного вигляду.
Одразу з галявини зникли руді коти і двійник Манями, а з'явилися три не звичних для Землі істоти. Взагалі вони мали із землянами багато спільного: пара рук, пара ніг, тулуб та голова. Мабуть, закони еволюції для всіх планет однакові, і природа обирає найраціональнішу побудову тіла, найбільш пристосовану для боротьби за виживання.
Коли з'явилося троє голушкоїдів, Льоха від несподіваного вигляду свого друга трохи отетерів, але вчасно опанував себе:
— Ось ти справжній який! І чого очі таки великі? У вас що, на планеті темно?
— Не знаю… Але у вас на планеті для нас сонце світить надто яскраво.
— Блостере, а як ти впізнав, що рудий тубілець — це Маняма? — поцікавився Мозя.
— Розумієш, — Блостер весело підморгнув онуку, — нам у загоні в тіло вживляли мікрочіпи, які вловлюють флюенси швидких нейтронів. Вони особливо індивідуальні і при схрупчуванні матерії…
— Та не слухай ти його! — реготнув Флоквел. — Це він тобі баняки катає! Прийомчик хус він побачив! Онука навчав прийомів, га, старий? Схрупчування матерії… Флюенс швидких нейтронів… Мікрочіпи під шкірою… Спритний памороки забивати, Блостере, ой і спритний!
Пореготали. Голушкоїди з цікавістю розглядали Льоху. Розпитували один одного хвилин із двадцять. Тубільця з усіх боків просканували комунікатором, мову його було вивчено мовними аналізаторами, все упаковано в інформаційну базу. Льоха був так захоплений дивовижними подіями, що забув про все на світі. Ще б пак! Хто може похвалитися другом з іншої планети? І що цей друг жив у твоїй квартирі, та й ще у вигляді рудого кота? А знайомство з інопланетними рятувальниками та дідусем Блостером?
Як не відтягував Льоха момент розставання, але все ж таки він настав:
— Знаєш що, Льохо, — сказав дід Блостер, — я звернуся за дозволом на твій візит до нашої служби космічних контактів. Якщо буде добро, то ти обов'язково побуваєш у нас. На жаль, нам не дозволяють залишати на інших планетах свої речі, це може мати непередбачувані наслідки для розвитку вашої цивілізації, але ти нас не забувай. Я думаю, що ми з тобою ще обов'язково зустрінемося. Дякую тобі за Маняму!
Льоха розгублено кивнув і потиснув простягнуту дивовижним другом долоню з незвично довгими пальцями.
— Бувай!
— До зустрічі…
І всі четверо інопланетян неквапною ходою рушили у бік зоряного буя.
Розділ 25. Аркуда, карачун та рудий кіт Маняма
Кільце татар звужувалося. У руках киян залишилися лише княже подвір'я та Десятинна церква. Град Володимирів був завалений мертвими тілами. Десь на морозі ще парувала тепла свіжопролита кров, десь вона застигла, перетворившись на незвичайного бурого кольору лід. Обличчя війни криваве… І кружляли, кружляли над містом чорні круки, бачили щедру для себе поживу.
І брат Іов, і Ратибор, і Петько були живі, тільки княжий гридень поранений у ліве плече татарською стрілою. Монах обережно зробив надріз гострим, наче бритва, захалявним ножем. Поки монах різав плече, Ратибор навіть не скривився, лише погляд відвів убік та губу закусив. «Я б так не зміг», — чесно визнав Петько, згадавши, як у поліклініці йому робили укол. Він навіть і зараз зморщився, уявивши, як голка входить у його тіло.
Утрьох вони пробилися до княжого подвір'я і зараз замкнулись у стайні. Стайню татари бажали взяти цілою. В ній стояло десятки три добрих коней, і нападники вирішили долучити їх до свого табуна. Через те захисникам через тлумача[93] запропонували відчинити ворота добровільно. Щоб захисники вирішили «правильно», їм дали час подумати. Так трійця отримала невелику передишку.
— Що робитимемо? — суворо запитав Ратибор, коли брат Іов закінчив перев'язку.
— Князів терем загорівся, — сказав Петько, дивлячись у невеличке віконце, — он як палає! Так і стайня може зайнятися.
— Будемо уповати на Господа! — відгукнувся монах і собі глянув у віконце на Десятинну церкву. Заважали кущі, хоч і без листя, але щільні й високі.