Але нічого не сталося, нікуди його не закинуло, отже, все у повному порядку. Льоха обережно обійшов камінь і раптом побачив у траві щось чорне. Річ була трохи більша за телефон і нагадувала пульт дистанційного керування. Льоха обережно підняв її й покрутив у руках. Так, схоже на мобільний телефон чи пульт. Тільки літери на приладі були незнайомі: ні англійські, ні українські. На арабську в'язь букви теж не тягнули, як і на китайські ієрогліфи. Льоха замислено почухав потилицю. Теплий пластик, а може, і метал, наче влився у долоню, надійно та щільно. Крім того, знайшлася ця штука саме поряд із таємничим валуном. Льоха вже зібрався натиснути якусь кнопку, просто так, спробувати, але у цей момент із кущів вистрибнув кіт, точнісінько такий, якого Петько вчора закинув йому у вікно. Кіт голосно нявкнув.
— Ти диви, — пробурмотів Льоха, — наче знайомий котисько…
Маняма знайшов галявину та валун. Коли він вистрибнув із кущів, то одразу побачив дуже схожу на голушкоїда істоту. Істота стояла на задніх кінцівках, а у передніх тримала комунікатор і вже збиралася його ввімкнути. Маняма захолов. По-перше, цей рудий абориген, який напав на нього, виявляється, був не найбільшою істотою на цій планеті, а по-друге, мабуть, і не найголовнішою. Істота, яка тримала комунікатор у кінцівках, скоріше за все була розумною або майже розумною, бо була вдягнена. А по-третє, якщо істота зламає комунікатор, то Маняма не зможе повернутися до свого звичного вигляду, а це вже було справді кепсько! Тому він загорлав на всю горлянку:
— Стій!!! Не чіпай комунікатора!!!
Тобто, він хотів так крикнути, а вийшло тільки хрипле:
— Няв-няв-няу!!!
Істота відвернула погляд від комунікатора і щось пробурмотіла. Маняма ні слова не зрозумів, але зрадів, що відволік її увагу від приладу. Істота кілька разів доторкнулася верхньою кінцівкою до волосся на потилиці. «Цікаво. — подумав Маняма, — це навіщо? Такий від масажу? Мабуть, для припливу крові до мозку, і він тоді краще працює…»
Тим часом істота сунула комунікатор до кишені і пішла собі геть. Маняма рушив за нею. Стежина привела їх прямісінько до широкої вулиці.
Був час пік. Місто поспішало на роботу. Величезна кількість аборигенів і чудернацьких засобів пересування, за кожним з яких тягнувся шлейф смердючого диму, вразили Маняму. На Голуші давно таких машин не було, усі пересувались у повітрі на антигравах. Вони працювали на енергії гравітації, палива не потребували, тому повітря всілякою гидотою не псували. А земля була засіяна травичкою, по якій прокладено пішохідні доріжки. А тут… Було від чого жахнутися! Уздовж вулиці поспішала безліч аборигенів. Дорога забита машинами на колесах, які повільно тягнулися в одному напрямі. Маняма ледь ухилився від однієї, величезної, чорної, з широчезними колесами. Мабуть, аборигену набридло тягнутися по дорозі — і він раптово виїхав на тротуар. На рудого кота він не звернув уваги, лише розлючено поблимав світлом фар істоті, у кишені якої знаходився дорогоцінний комунікатор. Істота у відповідь насварилася на машину кулаком, на що та відповіла оглушливим гудком. Маняма розгубився і ледь не випустив з поля зору аборигена. Нарешті побачив знайомий одяг і щосили кинувся навздогін.
— О!.. Поглянь лише… Не відстаєш, рудий? Тільки даремно ти це робиш. Не можу я тебе узяти до себе, мати не дозволить.
Ясна річ, Маняма ніц не зрозумів з того, що сказав абориген, але відстати від нього не міг, бо той ніс у кишені дорогоцінний комунікатор. Усе було б значно простіше, якби Маняма зміг дістатися до свого універсального приладу. Увімкнув би аналізатор та за півгодини вивчив незрозумілу мову, а так…
Льоха перебіг вулицю по пішохідному переходу, він квапився додому. Рудий кіт не відставав. Він забігав наперед, кидав на Льоху благальні погляди, плутався під ногами чи просто біг попереду, задерши хвоста вгору. Тільки Льоха відкрив двері під’їзду, кіт шмигонув уперед, забіг на майданчик першого поверху і сів, не зводячи з Льохи очей.
— Ти бач, — пробурмотів Льоха, — і що ж із тобою робити? Ну, йдемо, хоч нагодую…
Батьки давно пішли на роботу, тому з цього боку ускладнень він не очікував. Льоха відчинив двері, кіт глянув на нього з недовірою, але у двері зайшов.
— Ну, ось… Нормально, по-людськи… А то у вікно влітати! Так не личить, справді ж… — Він поліз до холодильника та дістав пакет молока. — Ось… Хоча б підхарчуєшся…