— Давай, давай! — горлав Ратибор і лупцював коня шаблею плазом. — Давай!
Кінь, ситий, добре відпочилий та наляканий пожежею, погнав як стріла й повів за собою табун, у середині якого, щільно притулившись до кінських ший, мчали верхи брат Іов та Петько. Ратибор рвався до Лядських воріт, розуміючи, що інші скоріш за все зачинені. За мить вони пролетіли поряд із Десятинною церквою. Від побаченого брат Іов ледь не звалився під кінські копита. Церкви не було. Там, де раніше височіла чудова струнка будівля, диміла одна суцільна руїна. Стогони та крики людей на мить заглушили тупіт копит.
— Боже мій… Боже мій… — шепотів монах. — Та що ж це таке? Та за що така кара, Господи?
Все це промайнуло перед очима й залишилося позаду. Вщухли приглушені відстанню стогін та плач, але від цього легше не стало. У душі виростали важкі, тверді, наче криця, кристали ненависті до загарбників.
— Давай!!! Давай!!! — й далі горлав геть захриплий Ратибор.
Позаду гикала й вищала татарська погоня. Татарські коні, низькорослі, хоча і везючі, не могли змагатися у швидкості з довгоногими князевими скакунами, ситими та випещеними. Табун вилетів з міста. Ратибор прямував уздовж струмка, по Хрещатому Яру, і за першим поворотом, перестрибнувши неширокий струмок, зник у лісі. Табун помчав далі. Брат Іов та Петько, погнали своїх коней з Ратибором. Ледве втрималися верхи, коли їхні коні перестрибнули струмок, але встигли вчасно сховатися за деревами. Гонитва пронеслася десь поряд, до втікачів долинув тяжкий дух давно не митих тіл.
— Борзо, другі, борзо!
У Ратибора знов закров’яніла рана, з руки заструменіло червоне. Коні, відчувши запах крові, неспокійно заіржали. На хвилину мали зупинитися. Брат Іов відірвав поділ своєї сорочки і міцно перемотав рану Ратибору.
— Загоїться, доки весілля скоїться! — і зрозумівши, що пожартував недоречно, похмуро замовчав.
— Та годі вже… — Ратибор поплескав його по спині. — Все буде добре! А взагалі… Не можна гаяти часу, маємо їхати.
Вони знов почули гонитву, але десь далеко. Біля струмка принишкли, дочекалися, доки все вгамується, і знову вирушили. Вершники вже збиралися переїхати кригою на інший берег Либіді, коли їх помітили татари. Що то був за загін і звідки він узявся — невідомо. П'ять вершників одразу вискочили на лід, щоб відрізати втікачам шлях через річку, а решта, здіймаючи хмари снігу, кинулись наздоганяти Ратибора і його друзів.
— Назад, до лісу! — закричав Ратибор, і трійця з усіх сил помчала.
— Отже, хибний слід? — засмучено запитав Маняма, коли друзі вийшли на ґанок музею.
Льоха по-змовницькому озирнувся:
— Навпаки, ми влучили! Тільки не міг же я при цьому дівчиську сказати, що цей скандальний стариган при розкопках Десятинної церкви знайшов Петькову мобілку!
— Що знайшов? — ошелешено запитав Маняма.
— Мобільний телефон Петька, ось що! Він, зрозуміло, взявся грубим шаром глини й вапна, і впізнати його важко, але ще тоді, коли ти з професором зіткнувся у коридорі, я розгледів ту, як він назвав, шкатулку. Мені відразу здалося, що тут щось не те. Щось мені ця штучка нагадує! Але я жодним чином не очікував, що при розкопках церкви, зруйнованої аж у тринадцятому столітті, знайдуть мобільний телефон зі століття двадцять першого! Це ж повна маячня! Повна, закінчена маячня!!! Але він там, Манямо. Ваш клятий каменюка закинув Петька у стародавній Київ! І якщо правда, що татари взяли Київ сьомого грудня тисяча двісті сорокового року, то Петька треба шукати саме там!
— Нічого собі… — розгублено прошепотів Маняма. — Повний відпад і затьмарення розуму!
Вони побігли на зупинку трамвая і за півгодини були вже у парку, де на галявинці знайшли все ту ж трійцю рудих котів, котрі ліниво грілися на теплому серпневому сонечку. Один кіт смаковито потягнувся і неквапно запитав:
— Ну, що? Щось виїздили?
— Є! Знайшли! — закричали хлопці одночасно. — Він у Києві!
— Ось і добре! Де саме? — радісно закричав у відповідь Мозя.
— Він у Києві, але у тисяча двісті сороковому році — це майже вісімсот років назад.
— Зрозуміло, тоді ми поїхали, — Мозя рушив до буя.
— Куди поїхали? Ми його навіть на обличчя не знаємо! І він про нас не знає! — охолодив напарника Флоквел. — Мабуть, він має з нами на прогулянку з'їздити, — і повернувся до Льохи.
— Та я залюбки! Ти як, Манямо? Поїдеш?
— Зайвим там нема чого робити! — твердо сказав Флоквел. — На операцію підуть я з Мозею та Льоха.
Блостер погодився, схвально кивнувши. Він-то чудово розумів: у таких випадках зайві люді можуть створити лише зайвий клопіт. Маняма скривився, але мусив погодитися. Трійця розташувалася у зоряному буї.