— Флоквеле, а нащо у буї закладено можливість мандрівки у часі? — запитав Льоха. — Коли б цього не було, то з Петьком нічого б і не трапилося.
— Як це нащо? Промінь «А-зет», до котрого входить цей нещасливий буй, включає в себе ще півтори тисячі буїв. Рух по променю відбувається з дуже високою швидкістю. У підпросторі свої закони, тому швидкість руху там може значно перевищити швидкість світла, але й відстані величезні. Якби при русі зоряною електричкою не проводилася би корекція часу, то дістатися до тисяча п'ятисотого буя не вистачило б і життя, зрозумів? Але щось сталося — і буй почав реагувати на думки вашого Петька. У чому справа — фахівці розбиратимуться. Але це буде згодом, а зараз треба витягнути твого друга в реальний час.
Поясняючи все це, Флоквел налаштовував буй. Нарешті той відгукнувся на намагання спецагента сигналом про готовність.
— Усі готові? Тоді поїхали!
Льоха очікував чого завгодно, але тільки не цього. Не сталося геть нічого! Буй навіть не трусонуло, просто на табло змінилися незрозумілі значки, а Флоквел спокійно проказав:
— Виходь, приїхали.
Льоха розгублено знизав плечима.
— А ти на що чекав? — реготнув Мозя. — Знаєш, скільки наші інженери мучилися, доки зробили переміщення непомітним? Ого! Розповісти — не повіриш! Зате зараз краса. Раз — і тама…
Увімкнули екран зовнішнього огляду. Льоха витріщився на довколишній краєвид. Ще б пак! Такий вигляд Київ мав вісім віків тому! Цікаво — не те слово! Але дуже швидко розчаровано зітхнув, — крім лісу, навкруги нічого не було. Нарешті на екрані замиготіли просвіти між дерев.
— Схоже на узлісся. Вважаю, можна виходити, — висловив свою думку Флоквел.
— Без питань! — погодився Мозя. — Знайдемо Петька — і гайда додому! А то…
— Не базікай, — обірвав його Флоквел, — краще відчини дверцята.
Надворі була зима. У спецагентів одяг був із підігрівом, тому вони відразу його ввімкнули, а от Льосі довелося сутужно.
— Як же я не подумав? — процокотів він зубами. — Це ж грудень! От халепа!
— Так! Ти, хлопче, попав… Що ж робитимемо? Змерзне ж! Чи схопить нежить… Мозю, в тебе раптом в запасі одягу нема?
Мозя похитав головою — немає. У цей час на галявинку вийшов ведмідь. Чого він не заснув, як і належить усім ведмедям, невідомо. Може, сала на зиму не накопичив, а, може, зуб розболівся… Ведмідь, побачивши людей, гарикнув незлостиво, пройшов по краєчку галявини та й зник у лісі.
— Це що за диво природи? — запитав Мозя.
— Це ведмідь, хижак. Взагалі вони взимку мають спати, а чого цей вештається, хто його зна, — відповів Льоха.
— Як ти вважаєш, він мерзне? — й далі розпитував Мозя.
— Ведмідь? Чого б це?! Бачили, яка в нього густа шерсть? — поки він говорив, його голос змінювався: погустішав і захрип.
Льоха розгублено глянув на свої руки й отетерів: вони перетворилися на ведмедячі лапи! Задоволений Мозя прятав комунікатор:
— Трохи ведмедем побудеш. Аби зимно не було!
Флоквел кивнув:
— Все краще, ніж по-дурному від холоду загинатися.
— Ну, до міста я в такому вигляді дійду, а там? Я ж дикий звір, хижак! Мене можуть і того! З лука вбити! Чи на цю… Як його… Рогатину підняти!
Льоха у ведмедячій подобі розмовляв з чудернацькою вимовою: «Ну, до містаррр у такомуррр виглядіррр…». Словом, порикував, як справжнісінький ведмідь.
— Не бійся, а ми нащо? — посміхнувся Флоквел. — Ти краще думай, де твого Петька шукати?
— Тррреба йти до Києваррр. Там, на ррррууїнах Десятинної церррркви, знайшли його тррррубу.
— Тобто, телефон? — вточнив Мозя.
Ведмідь мовчки кивнув.
— Тоді ходімо. Що нам залишається? — Мозя незадоволено шморгнув носом.
— Ти менше носом шморгай, — цитьнув на нього Флоквел, — хлопчик не винен, що поряд із каменем подумав про стародавній Київ. А тепер його життю загрожує небезпека! А ти тут зі своїм носом!..
— Та годі тобі вже! Чого присікався? Вже і носом шморгнути не можна!
Ледь вийшли з лісу, як побачили трійку вершників. Вони стрімголов неслися вздовж узлісся. За ним з гиками та висками мчали вершники, цілий загін. Мозя прикинув оком — виходило десь осіб з двадцять.
— Дивись, дивись! — закричав Флоквел. — Тубільці! Може, у них запитати?
Один з утікачів щось прокричав, тицяючи пальцем на верхівки дерев. Ведмідь Льоха і прибульці теж подивилися вгору. На верхівці невисокої берези поряд із буєм на морозному вітерці майорів клаптик білої тканини.