Іван Єфремов
Зоряні кораблі
З російської переклала К. Гловацька
Малюнки Є. Спицевича
Перекладено за виданням:
И. Ефремов. На краю Ойкумены. Звездные корабли. Детгиз, Москва, 1959 г.
Розділ перший
НА ПОРОЗІ ВІДКРИТТЯ
— Коли ви приїхали, Олексо Петровичу? Тут багато людей про вас питало.
— Сьогодні. Але для всіх мене ще немає. І зачиніть, будь ласка, вікно в першій кімнаті.
Той, що увійшов, скинув старий військовий плащ, витер хустинкою обличчя, пригладив своє легке світле волосся, дуже поріділе на тім’ї, сів у крісло, закурив, знову підвівся і почав ходити по кімнаті, захаращеній шафами й столами.
— Невже можливо? — подумав він уголос.
Підійшов до однієї шафи, з силою розчинив високі дубові дверцята. Білі перекладини лотків визирнули з темної глибини шафи. На одному лотку стояла жовта кубічна коробка з блискучого, твердого, наче кістка, картону. Поперек грані куба, повернутої до дверцят, виднілася смужка сірого паперу з чорними китайськими ієрогліфами. Тут і там на поверхні коробки були розкидані кружальця поштових штемпелів.
Довгі бліді пальці людини торкнулися картону.
— Тао Лі, невідомий друже! Настав час діяти.
Тихо причинивши дверцята шафи, професор Шатров узяв потертий портфель і витягнув із нього попсований вогкістю зошит у сірій гранітолевій палітурці. Обережно рознімаючи злиплі аркуші, професор роздивлявся крізь збільшувальне скло ряди цифр і час від часу щось обчислював у великому блокноті.
Купа недокурків і горілих сірників росла в попільничці; повітря в кабінеті аж посиніло від тютюнового диму.
Надзвичайно ясні очі Шатрова виблискували під густими бровами. Високе чоло мислителя, квадратові щелепи і гостро окреслені ніздрі посилювали загальне відчуття його неабиякої розумової сили і надавали професорові рис фанатика.
Нарешті вчений відсунув зошита.
— Так, сімдесят мільйонів літ! Сімдесят мільйонів! Ок! — Шатров зробив рукою різкий рух, ніби простромлював щось перед собою, озирнувся, хитро примружився і знову голосно сказав: — Сімдесят мільйонів!.. Тільки не лякатися!
Не кваплячись, методично професор прибрав свій письмовий стіл, одягнувся й пішов додому.
Шатров окинув поглядом розставлені по кутках кімнати «бронзятка», — так він називав колекцію художньої бронзи, — сів до критого чорним дерматином столу, на якому застиг бронзовий краб із величезною чорнильницею на спині, і розгорнув альбом.
— Утомився я, певно… І старію… Голова сивіє, лисіє і… дуріє, — пробубонів Шатров.
Він уже давно відчував млявість. Павутиння одноманітних щоденних занять, снова-не роками, чіпко обплутувало мозок. Думка вже не злітала, далеко простерши свої могутні крила. Наче кінь під великим вантажем, вона простувала впевнено, повільно і понуро. Шатров розумів, що його стан викликаний великою перевтомою.
Друзі й колеги давно вже радили йому розважитись. Та професор не вмів ні відпочивати, ні цікавитися чимось стороннім.
«Облиште! У театрі не був двадцять років, на дачі зроду не жив», — похмуро відказував він своїм друзям.
І водночас учений розумів, що розплачується за тривале самообмеження, за навмисне звуження кола інтересів, розплачується втратою сили й сміливості думки. Самообмеження, даючи можливість більшій концентрації думки, водночас ніби щільно замикало його в темну кімнату, ізолюючи від розмаїтого широкого світу.
Чудовий художник-самоук, він завжди заспокоювався, коли малював. Але тепер навіть мудро задумана композиція не допомогла йому подолати нервове збудження. Шатров рвучко згорнув альбом, вийшов з-за столу і дістав купку пошарпаних нот. Незабаром старенька фісгармонія сповнила кімнату співучими звуками брамсівського інтермеццо. Грав Шатров погано і зрідка, та завжди сміливо брався за важкі речі, бо грав тільки тоді, коли залишався на самоті. Короткозоро мружачись на нотні рядки, професор пригадав усі подробиці своєї недавньої подорожі, такої незвичайної для нього, кабінетного схимника.
Колишній учень Шатрова, що перейшов на астрономічне відділення, розробив оригінальну теорію руху Сонячної системи у просторі. Між професором і Віктором (так звали того учня) встановилися міцні дружні стосунки. На самому початку війни Віктор пішов добровольцем на фронт. Спершу він попав до танкового училища, де йому довелося тривалий час навчатися. Тоді ж він працював і над своєю теорією. На початку 1943 року Шатров одержав од Віктора листа. Учень писав, що йому вдалося закінчити свою роботу. Зошит з детальним викладом теорії Віктор обіцяв надіслати Шатрову негайно, тільки-но перепише все начисто. Це був останній лист, що його отримав Шатров. Незабаром його учень загинув у грандіозній танковій битві.