Очевидно, що ті елементи, як і уран, розсіяні в порівняно поверхневих шарах Землі і тому не діють доти, поки в безконечних переміщеннях і перегрупуваннях речовини утворяться досить значні їхні скупчення дуже великої атомної ваги, як уран або торій.
Тоді можуть, як ми знаємо тепер, розвиватися потужні ланцюгові реакції розпаду, що виділяють силу-силенну енергії.
Отже, невідомі нам сили рухів земної кори є відгомоном надзвичайно давно згаслих атомних перетворень елементів групи нептунію. Але якщо це так, якщо гороутворення на Землі є наслідок глибинних атомних реакцій, то в нас є надія в майбутньому оволодіти їхніми осередками. Шукати їх слід поблизу складчастих гір, що поступово піднімаються, та вулканічних місцевостей, ось як тут, на Тихому океані… Можливо, що під час найбільшого розвитку глибинних ланцюгових реакцій на поверхню прориваються дужі випромінювання, за якими можна відшукати зону атомного розпаду.
Але ж, у такому випадку, в минулі геологічні епохи ці випромінювання могли надзвичайно впливати на живе населення планет у місцях, де відбувалось утворення складок і гір…
Давидов згадав про велетенське кладовисько кісток вимерлих ящерів, яке він досліджував у Середній Азії, марно намагаючись якось пояснити нагромадження решток мільйонів ящерів у одних і тих самих місцях.
Інстинктом вченого він відчував важливість своїх здогадів. Поринувши в думки, він не помітив плину часу і, тільки випадково глянувши на годинника, зрозумів, що проґавив обід, і вилаявся.
Розділ другий
ЗОРЯНІ ПРИХІДЦІ
Шатров зупинився перед дверима із скляною дощечкою: «Завідуючий відділом проф. І. А. Давидов», переклав у другу руку велику коробку, хитро усміхнувся й постукав. Низький голос невдоволено гаркнув: «Зайдіть!» Шатров увійшов до кабінету, за звичкою швидко, трохи зігнувшись і поблискуючи спідлоба очима.
— Оце так зустріч! — схопився господар, що сидів над рукописом. — Аж ніяк не чекав! Скільки років, любий друже!
Шатров поставив коробку на стіл, друзі міцно обнялися й розцілувалися.
Сухорлявий, середній на зріст Шатров здавався зовсім низеньким поряд із кремезною постаттю Давидова. Багато в чому друзі були протилежні. Величезний на зріст і атлетичної будови Давидов здавався дещо забарнішим і добродушнішим проти нервового, швидкого і похмурого приятеля. Обличчя Давидова з гострим, неправильним носом, з похилим чолом під шапкою густого волосся, нічим не нагадувало обличчя Шатрова. І тільки очі обох друзів, світлі, ясні й проникливі, були схожі в чомусь, що не впадало миттю в око, — мабуть, в однаковому виразі напруженої думки й волі, притаманному обом.
Давидов посадовив Шатрова, обидва закурили й почали жваво ділитися враженнями, які назбиралися за кілька літ і про які не згадували в листах. Нарешті Давидов погладив пальцями за вухом, підвівся і дістав із пальта, що висіло в кутку, чималий пакунок. Розгорнув його і поклав перед Шатровим.
— Слухайте-но, Петровичу, маєте оце з’їсти… Не сперечатись! — раптом цитькнув він на заперечний рух Шатрова, й обидва розсміялися.
— Точнісінько, як у сороковому! — повеселішав Шатров. — Знову забули з’їсти! Попаде?
Давидов зайшовся реготом:
— Попаде, якщо додому принесу. Будь ласка, допоможіть, «як у сороковому».
— Та ми його зараз! — Шатров простягнув руку. — Ок!
— Ну, звичайно, і «ок» цей, як колись! Дуже приємно чути!.. Слухайте, Олексо Петровичу, ходімо в музей, покажу цікаві новини… Є для вас робота. Таких звірів викопали!..
— Ні, Ілле Андрійовичу, у мене дуже важливе діло. Треба добряче нам помізкувати, потрібна ваша голова. Вона працює добре, без промаху.
— Цікаво! — Давидов провів пальцем по останньому рядку рукопису і склав списані аркуші. — До речі, листа вашого отримав тиждень тому і ще не зібрався відповісти. Не схвалюю…
— Не схвалюєте моїх скарг? Життєва мить важка! — трохи зніяковів Шатров. — Я запозичив у вас одну філософську ідею, яка часто мені допомагає. Та, щоб застосовувати її, треба мати певну силу духу. А буває, що ослабнеш…
— Яку там ідею? — здивовано спитав Давидов.