А в нашій планетній системі, окрім Землі, тільки Марс і Венера подають надії. Однак надії слабенькі. На Венері надто гаряче, обертається вона повільно, атмосфера в неї щільна, без вільного кисню. Навряд чи життя могло розвинутися на Венері, і вже цілком неймовірно, щоб там були розумні істоти з високою культурою. Так само й Марс. Його атмосфера занадто тонка й розріджена, тепла там замало, і якщо життя існує, то в якихось бідних, пригнічених формах. Я переконаний, що там немає тієї бурхливої життєвої енергії, яка на нашій Землі змогла створити людину. Про далекі великі планети я й не кажу: Сатурн, Юпітер, Уран, Нептун — це жахливі світи, холодні, темні, наче долішні кола Дантового пекла. Візьміть, скажімо, Сатурн. У центрі планети — скелясте ядро, вкрите крижаною оболонкою десять тисяч кілометрів завтовшки. А довкола — щільна атмосфера двадцять п’ять тисяч кілометрів завтовшки, непроникна для сонячних променів і насичена отруйними газами — аміаком та метаном. Отже, під такою атмосферою — одвічний морок, мороз до ста п’ятдесяти градусів і тиск на мільйон атмосфер… Страшно й уявити собі…
— Я теж гадаю, — перебив Шатров, — що в нашій планетній системі немає побратимів нам по думці. І я…
— От бачите. На наших планетах, виходить, немає, а з далеких зоряних систем прилетіти неможливо. То звідки ж могли взятися ці прихідці? Ось у чому неймовірність!
— Ви мене не дослухали, Ілле Андрійовичу. В мене хоч і немає вашої ерудиції у найрізноманітніших галузях, та я міркував загалом так само. Адже зірки не стоять непорушно. Вони переміщаються всередині нашої Галактики, а сама Галактика обертається, та до того ж ще й уся рухається кудись, як і весь незліченний загал інших галактик. Протягом мільйонів років могли відбуватися істотні наближення і розходження зірок…
— Ну, це навряд чи допоможе нам. Адже простір Галактики такий великий, що наближення саме нашої Сонячної системи до інших має практично нульову ймовірність. Та і як розгадати ці зоряні шляхи?
— Це теж правильно, але правильно тільки в тому випадку, якщо рухи зірок не закономірні, не підкорені якимось певним шляхам. А якщо вони закономірні? І якщо цю закономірність можна вирахувати?
— Мм!.. — скептично промимрив Давидов.
— Гаразд, я відкриваю свої карти. Один мій колишній учень, що втік з третього курсу од математичних наук в астрономію, зайнявся питанням руху нашої Сонячної системи в межах Галактики і створив цікаву, добре обгрунтовану теорію. Розповім коротко. Наша Сонячна система описує всередині Галактики величезну еліптичну орбіту з періодом обертання в двісті двадцять мільйонів років.
Ця орбіта дещо нахилена відносно горизонтальної площини — екватора зоряного «колеса» нашої Галактики. Тому Сонце з планетами в перший період прорізує завісу чорної речовини — застиглої пилової та уламкової матерії, — що повисла в екваторіальній площині «колеса» Галактики. Тоді воно наближається до згущених зоряних систем деяких зон. А в такому випадку можливе зближення нашої Сонячної системи з іншими невідомими системами, зближення таке значне, що переліт стає реальний…
Давидов, не рухаючись, слухав друга, рука його заклякла на бінокулярній штанзі.
— Така ця теорія, — вів далі Шатров. — Я щойно повернувся з місця загибелі свого колишнього учня, де розшукав його рукопис. Хлопець загинув у сорок третьому… — Шатров спинився, запалив цигарку. — Так, теорія показує нам тількиможливість, — підкреслив він останнє слово, — але ще не дає права вважати неймовірне за реальний факт. Проте, коли ми бачимозіткненнядвох абсолютно незалежних спостережень, це свідчить, що ми на правильному шляху. — Шатров картинно випростався й задер догори підборіддя. — В теорії мого учя так і сказано, що наближення Сонячної системи до центральних згущень галузки внутрішньої спіралі Галактики відбулося приблизносімдесят мільйонів років тому!
— Єхидна сила! — вимовив Давидов свою улюблену лайку.
Шатров урочисто провадив далі:
— Одне неймовірне, зіткнувшися з іншим, перетворюється на реальне. Я вважаю, що маю право твердити: в крейдяному періоді наша планетна система наблизилася до іншої, населеної розумними істотами — людьми в розумінні інтелекту, і вони переправилися із своєї системи на нашу, як з корабля на корабель в океані. А згодом, на величезному протязі часу, ці кораблі розійшлись на неймовірну відстань. Вони — ті, з іншої зірки, — були на нашій Землі недовго й тому не лишили помітних слідів. Але вони були, і вони могли долати міжзоряний простір за сімдесят мільйонів років до того, як ми теж підійшли до цього… Маєте щось заперечити?