Візьміть, наприклад, синтез вуглецю за допомогою світла у рослин. Це енергетика нижчого гатунку, ніж кисневе горіння у тварин. Тому рослини хоч і досягають велетенських розмірів, але приречені до нерухомості. Рухатися так могутньо і швидко, як тварини, великі рослини не можуть. Не та машина, коли просто сказати.
Отже, життя у тій загальній формі і за тих умов, що на Землі, не випадкове, а закономірне. Тільки таке життя може проходити довгу путь історичного вдосконалення, еволюції. Тож питання зводиться до оцінки можливих еволюційних шляхів од найпростіших істот до розумної тварини. Усі інші рішення — маячення, безпідставне фантазування невігласів.
— Суворо, Ілле Андрійовичу! Я зовсім не відмовляюсь думати над цим питанням. І про все, що спаде на думку, доповідатиму вам…
— Ілле Андрійовичу, вас до телефону. Котрий раз уже дзвонять, та вас же кілька днів не було.
Давидов люто крякнув і підвівся від коректури. Велика купа гранок стовбурчилася на столі з приколотим угорі папірцем: «Проф. Давидову, терміново! Просимо не затримувати!» Під гранками лежали дві статті, надіслані на відгук і вже затримані професором. Кілька днів він витратив, намагаючись добитися дозволу на експедицію в Кам. За цей час назбиралося багато спішної роботи — тієї роботи, яка обліплює кожного видатного вченого і не стосується безпосередньо його досліджень. На квартирі Давидова лежала пухла дисертація. Дисертант чекав рецензії. За три години мало відбутися тривале засідання. Приходив препаратор, просив оглянути роботу і дати вказівки надалі. І ще треба було написати кілька листів у незвичайній шатровській справі.
Повернувшись після телефонної розмови до столу, професор схопився за коректуру. Перо черкало сердито й гостро, уривчаста лайка сипалась на коректорів. Нарешті рядки почали зливатися Давидову в очах, він проґавив дві помилки і зрозумів, що треба перепочити.
Давидов протер очі, потягнувся й раптом заспівав голосно й неймовірно фальшиво на одноманітний сумний мотив:
— «Ой ти, Волга-матушка, русская река, пожалей, кормилица, силу бурлака!»
У прочинені двері стукнули. Увійшов професор Кольцов, заступник директора інституту, де працював Давидов. На обличчі Кольцова, облямованому короткою борідкою, блукала в’їдлива посмішка, а темні очі сумно дивилися з-під довгих, загнутих, наче в жінки, вій.
— Жалібно співаєте, сер! — усміхнувся Кольцов.
— Ще б пак! Сила-силенна роботи, дрібниці всякі, а до справжнього діла не підійти. Що старший стаєш, то більше чіпляється всякого непотребу, а сили вже не ті, ночами важко сидіти… Дурна робота! — прогримів Давидов.
— Пфф, скільки галасу! — скривився Кольцов. — Ви тягти можете, сер, у вас постать могутня — командорова статуя… Ха-ха-ха! Ось вам лист од Корпаченка з Алма-Ати. Гадаю, він зацікавить вас.
Небо над дахами посвітлішало, ранній літній світанок змагався з жовтим світлом лампи, що стояла на столі біля розчиненого навстіж вікна. Давидов закурив. Цигарка вже зовсім не смакувала, тютюн важко осідав на стомленому серці. Та намічену програму було виконано — одинадцять листів до геологів, які працювали в зоні крейдяних відкладів Середньої Азії, лежало на захаращеному паперами й книжками столі. Лишилось заклеїти конверти, і тоді листи підуть з ранковою поштою. Давидов заходився надписувати адреси й не зоглядівся, як до кімнати увійшла дружина, по-дитячому протираючи кулачками заспані очі.
— Як Тобі не соромно! — обурено вигукнула вона. — Світає! А де ж обіцянка не сидіти ночами? Адже сам скаржився на втому, на втрату працездатності… Ой, як недобре!
— Я вже закінчив… От бачиш — п’ять конвертів надпишу, і все, — винувато виправдувався Давидов. — І більше не сидітиму. Це треба було неодмінно зробити… Іди спати, маленька, я зараз ляжу.
Давидов надписав останнього конверта й погасив лампу. Бліде світло і прохолодне ранкове повітря заповнили кімнату байдужою ясністю.
Давидов подивився на небо, потер лоба. Раптом завдання розшукати хоч будь-які сліди зоряних прихідців у гірських улоговинах Середньої Азії, яке він поставив перед собою, здалося йому з усіх поглядів безнадійно трудним.
Насправді, якщо порівняно часто знаходять рештки викопних тварин, то це тому, що мільярди їх жили на поверхні Землі і багато решток неминуче попадало в такі умови, за яких вони збереглись і скам’яніли. Та прихідців з чужого світу не могло бути багато. Навіть якщо сліди чужинців десь збереглися, то знайти їх у величезних масах відкладів, у тисячах кубічних кілометрів гірських порід можна тільки під час розкопок неймовірно великого масштабу. Тисячі людей повинні передивитись тисячі кубометрів породи, сотні потужних екскаваторів — зняти горішні верстви. Нісенітниця! Жодна країна світу, хоч би яка багата, не може витрачати мільярди карбованців на розкопки такого масштабу. А звичайні палеонтологічні розкопки, навіть найбільші, коли розривають площі в триста-чотириста квадратних метрів, — це краплина в морі, дрібниця для такого завдання. Імовірність, що дорівнює нулю!