— Усе це правильно, — відповіла йому дівчина, — та коли хто нездатний до математики? Я от не люблю її — тож хіба я можу бути фізиком?
— Не так страшно. По-моєму, деякі розділи фізики зовсім не потребують багато математики… Чого ти хитаєш головою? — обернувся він до іншого аспіранта, що мовчки прислухався до розмови.
— А все ж таки, яка цікава палеонтологія! — зітхнула дівчина. — Звісно, фізика важливіша. Та мені здається, і тут можна дати багато користі… Знання…
Двері рвучко розчинилися, і до кімнати вбігла струнка, худенька дівчина із сувоєм міліметрівки в руках.
— Друзі, приїхав Ілля Андрійович! Я бачила його в канцелярії. Сказав — зараз до нас зайде. Треба підготуватися! А ви тут балачки розвели з Мишком!
Женя озирнулася на двері:
— Ми з Михайлом говорили про серйозні речі.
— Знаю, про які серйозні речі: кидати палеонтологію, йти працювати над атомною енергією. Так тебе одразу й візьмуть. Геній невизнаний гине! Ану спитаймо в Іллі Андрійовича, як він до цього ставиться. Він, кажуть, коли сердитий, майстер лаятися чорними словами.
— Ти з глузду з’їхала, Томо! — захвилювався Михайло. — Хіба ж можна сказати великому вченому: ми, мовляв, не вважаємо його науку важливою? Ми, його аспіранти!
— А от я спитаю! — затялася Тамара. — Треба ж нарешті поставити крапку на всіх ваших розмовах. Ти замучив ними Женю, та й мені набрид…
У двері гучно постукали. Михайло миттю сплигнув зі столу. Женя мимохіть поправила волосся. Увійшов Давидов, широко всміхаючись, бадьорий і веселий, привітався, коротенько розповів про свою подорож.
— А тепер ви розповідайте. Які досягнення й питання? Почнімо хоча б з вас, Тамаро Миколаївно.
Тамара трохи зніяковіло всміхнулася.
— А можна почати із загального питання до вас, Ілле Андрійовичу? — мовила вона. — Ви не поспішаєте?
Михайло за спиною Давидова якось кумедно, наче з жаху, закотив очі.
— Аж ніяк не поспішаю, — відповів Давидов. — І ви знаєте, я люблю, коли мене питають.
— Ілле Андрійовичу, Михайло… ми всі обговорювали, чи правильно обрали фах. У такий час паші викопні кістки… От Михайло каже — треба було б стати фізиком… І ми слухали доповідь Петрова — не все зрозуміло, але страшенно цікаво! — Тамара вимовила це одним духом, затнулася, зітхнула і похапцем закінчила: — Я хотіла спитати, якої ви думки щодо цього. Що ви нам порадите? Давидов посерйознішав, насупився і, на Тамарин подив, зовсім не розсердився. Він повільно дістав портсигар.
— Вікно відчинено, тож можна курити… Питання серйозне. Я вас розумію. Під час великих переворотів у техніці ті дисципліни, які стоять осторонь, здаються неважливими. І ви, молодь, природно вагаєтесь, незважаючи на те, що вже маєте фах. Я б теж вагався… Але от що я вам скажу…
Давидов запалив цигарку, задумливо глянув на дим, що здіймався вгору.
— Є люди, — поволі почав професор, — байдужі до того, який обрати науковий шлях. Випадок, користь — і вони робитимуть що завгодно. І навіть з великим успіхом, з добрими результатами. Однак я не вважаю їх справжніми вченими. Вибір науки, хоч би там що казали, обумовлений особистими нахилами, здібностями і смаками. Тільки тоді, коли ваш розум вимагатиме знання, хапатиме його, як людина, задихаючись, хапає повітря, тоді ви будете справжніми творцями науки, які не шкодують сил для поступу вперед і які цілком віддаються науці. Я сам спершу вагався. За освітою я інженер, люблю техніку, і все ж таки основні мої нахили — історичні. От я й вивчаю найстародавнішу історію Землі і життя. Погано чи добре, але це заповнює все моє життя, цілком. Може, звичайно, шкода, що я не фізик, не створюю найважливішого для сучасності, але тут ідеться про комбінацію моїх здібностей та інтересів, які дадуть найбільший ефект, якщо гармоніюватимуть з обраним шляхом. І не слід применшувати значення нашої науки. її «завтрашній день» далі, ніж в інших галузей знання, вона стане потрібна пізніше за інші, але таки стане, коли ми зможемо безпосередньо взятися до людини. Наш організм-це історично створена найскладніша комбінація еволюційних нашарувань од риби до вищих ссавців. Зрозуміти біологію людини по-справжньому, не вивчаючи всіх еволюційних східців, не можна. А від цього цілком залежить медицина майбутнього, збереження людини як виду і ще багато чого. Ці питання поки що далекі від нас, але наближаються з кожним днем. І ми готуємо для них точну основу знання. Кинути нашу справу не можна ще й тому, що людині, яка будує майбутнє, потрібний високий рівень культури, знання й широкий світогляд. Наука має свої закони розвитку, що не завжди збігаються з практичними вимогами сьогоднішнього дня. І вчений не може бути ворогом сучасності, проте й не може жититількисучасністю. Він мусить іти попереду, щакше він залишиться тільки чиновником, без сучасності — фантазер, без майбутнього — тупак. А ще Петро Великий це добре розумів. Пригадайте його указ про неодмінне збирання викопних кісток — і це за тих важких часів, у бідній і безкультурній країні!