Шатров так і не одержав обіцяного зошита. Він узявся енергійно розшукувати його, — це не дало жодних результатів, — і нарешті вирішив: танкову частину Віктора кинули в бій так навально, що Віктор просто не встиг надіслати йому своїх розрахунків. Уже після війни Шатрову пощастило зустрітися з майором, начальником покійного Віктора. Майор брав участь у тому самому бою, в якому загинув Віктор. Тепер він лікувався в Ленінграді, де саме працював Шатров. Новий знайомий запевнив професора, що Вікторів танк хоч і був сильно розбитий прямим влучанням, але не горів, і тому є надія розшукати папери небіжчика, якщо тільки вони були в танкові. На думку майора, танк мав і досі стояти на місці бою, тому що воно було дуже заміноване.
Професор і майор їздили разом до місця Вікторової загибелі. І тепер перед Шатровим із-за рядків пошарпаних нот поставали картини щойно пережитого.
— Стійте, професоре! Ані кроку далі! — закричав майор, що трохи відстав.
Шатров слухняно зупинився.
Попереду, на заллятому сонцем полі, нерухомо стояла висока соковита трава. Краплини роси яскріли на листі, на пухнастих капелюшках білих квітів, що солодко пахтіли, на конічному ліловому суцвітті зніту. Комахи, зігріті вранішнім сонцем, заклопотано дзижчали над високою травою. А далі ліс, посічений снарядами три роки тому, розкидав свою тінисту зелень, часто-густо прорвану нерівними прогалинами, що нагадували про те, як повільно загоюються рани війни. Поле буяло рослинним життям. Але там, у гущавині нескошеної трави, крилася смерть, ще не знищена, не переможена часом і природою.
Трава, швидко зростаючи, сховала поранену землю, зриту снарядами, мінами й бомбами, зорану гусеницями танків, усіяну осколками й политу кров’ю…
Шатров побачив розбиті танки. Напівсховані в бур’янах, вони похмуро горбились серед розквітлого поля, із патьоками червоної іржі на понівеченій броні, з піднятими чи схиленими гарматами. Праворуч, у маленькій западинці, чорніли три машини, обгорілі й нерухомі. Німецькі гармати дивилися просто на Шатрова, неначе мертва лють ще й тепер примушувала їх нестямно пориватися до білих і свіжих берізок узлісся.
Далі, на невеликому пагорбі, якийсь танк наповз на перекинуту на бік машину і здибився. За знітовими заростями було видно лише частину башти з брудно-білим хрестом. Ліворуч широка плямиста сіро-руда маса «фердінанда» схиляла долу довге жерло гармати, кінець якого втопав у густій траві.
Квітучого поля не перетинала жодна стежка; жодного сліду людини чи тварини не виднілося в буйних заростях бур’яну, жодного звуку не долинало звідти. Тільки сполохана сойка пронизливо тріскотіла десь угорі та здаля чувся гуркіт трактора.
Майор вибрався на повалений стовбур дерева й довго стояв нерухомо. Мовчав і майорів шофер.
Шатрову мимохіть пригадався сповнений урочистого суму латинський вислів, що його в давнину звичайно писали над входом до анатомічного театру: «Hic locus est, ubi mors gaudet securrere vitam», що в перекладі означало: «Це місце, де тріумфує смерть, допомагаючи життю».
До майора підійшов невисокий на зріст сержант, начальник саперної групи. Його веселий настрій здався Шатрову недоречним.
— Можна починати, товаришу гвардії майор? — дзвінко спитав сержант. — Звідки поведемо?
— Звідси. — Майор тицьнув кийком у куш глоду. — Напрямок — на оту берізку…
Сержант і четверо бійців, що прибули з ним, почали шукати міни.
— Де ж той танк… Вікторів? — тихо спитав Шатров. — Я бачу тільки німецькі.
— Гляньте сюди, — майор показав ліворуч, — уздовж отієї групи осик. Бачите — он маленька берізка на пагорбі? А праворуч од неї — танк.
Шатров пильно придивився. Берізка, що чудом уціліла на полі бою, ледь тріпотіла своїм свіжим ніжним листям. А в бур’яні, за два метри від неї, звелася купа покрученого металу, яка здалеку видавалась червоною плямою з чорними провалинами.
— Бачите? — спитав майор і на ствердний професорів рух додав: — А ще лівіше, туди, вперед, — там мій танк. Он той, обгорілий. Того дня я…