— Чому ви такі впевнені, Ілле Андрійовичу? Що надає вам права…
— Звичайне міркування. Ми натрапили на рештки катастрофи, яка сталася сімдесят мільйонів років тому. Якби не було катастрофи, ми ніколи не знайшли б черепа і взагалі якихось решток, крім цих убитих динозаврів. На них, безперечно, ми ще будемо натрапляти. Я певен, що «вони», — Давидов показав на череп, який незрушно спрямовував на друзів свої орбіти, — були у нас дуже недовго… кілька років, не більше… і знову полетіли до себе. Як я дійшов такого висновку, про це далі. Гляньте сюди, — Давидов розгорнув великий аркуш міліметрівки, — ось план розкопок. «Він», — професор вказав на череп, — був приблизно тут, на узбережжі річкового потоку, з якимсь своїм приладом і зброєю, що, певно, діяла на атомній енергії. «Вони» знали її й, очевидно, користувалися нею — у цьому немає сумніву, це доводить взагалі «їхня» присутність тут. З допомогою зброї «він» убив моноклона з великої відстані. Очевидно, динозаври «їм» добряче докучали. Далі «він» зайнявся якимсь ділом, а велетенський хижий ящер напав на нього. Чи «він» загаявся, скористатися зброєю, чи вона зіпсувалася, ми не знаємо. Зрозуміло тільки одне: хиже чудовисько вбито за кілька кроків од цього небесного прихідця і, мертве, впало просто на «нього». «Його» зброя або зламалася або вибухнула. Коли прилад зламався, то схований у ньому заряд енергії звільнився, і, певно, утворилося невелике поле смертоносного випромінювання. В тому полі загинуло кілька динозаврів, що випадково потрапили в нього, — ота купа кістяків. На другий бік, сюди, з півдня, випромінювання не поширювалося або було слабкіше. Звідси підкралися дрібні хижаки, що порозтягали кістки небесного прихідця. Череп лишився, — чи то був завеликий для них, чи то його придавила важка динозаврова голова. До речі, й частина стерв’ятників загинула — ось тут три маленькі кістяки. Усе це сталося на дюнному прибережному піску, і вітер дуже скоро сховав усі сліди давньої трагедії.
— А прилади, зброя? — скептично опустив кутики рота Шатров.
— Зверніть увагу — залишились шматки й частини, зроблені з надзвичайно стійких металів. Решта зникла безслідно, окислилася, розпалася, розчинилася за десятки мільйонів років. Адже метали — не кістки, вони не здатні закам’яніти, пройнятися мінеральними речовинами, цементувати навколо себе породу. Крім того, прилад могло розірвати й розкидати, коли вибухнула чи зламалася зброя, а це ще більше сприяло зникненню металевих частин.
— Схема ваша, певно, правильна, — погодився Шатров. — Тепер вам якнайшвидше треба вивчити череп, проаналізувати еволюційний шлях, відбитий у структурі кісткових елементів, і опублікувати. Адже така стаття як грім ударить!.. — Опуклі світлі очі Шатрова не могли одірватися від темного черепа небесного прихідця.
Давидов обійняв друга за плечі і легенько труснув:
— Я не опублікую опису цього черепа. Шатров здивовано смикнувся, та Давидов міцно притиснув його до себе і, перш ніж той устиг щось сказати, закінчив:
— Вивчите й опишете його ви! Вам за правом належить ця честь… Не заперечувати!.. Чи ви забули мою упертість?
— Але, але… — Шатров не знаходив слів.
— От вам і «але». Геологічний звіт про розкопки та висновки про катастрофу, де згадано імена всіх моїх співробітників, а надто тієї, яка виявила череп, — він готовий, ось він. Опублікуйте його за моїм прізвищем разом із вашим описом черепа. Так буде справедливо. Правильно, Олексо Петровичу? — Давидов перейшов на м’який, сердечний тон. — У мене є інша велика справа. Пам’ятаєте, ви вдало сказали, що одне неймовірне чіпляється до іншого і стає реальністю. Реальність перед вами — череп небесної бестії. Та ця реальність, у свою чергу, викликає інше неймовірне, чіпляється до нього, і ланцюг тягнеться далі. І я хочу протягти ланцюг далі!
— Припустімо, що так, хоч я й не розумію вас. Але тут відчувається, і дуже помітно, самопожертва. Я не можу прийняти…
— Не треба, Олексо Петровичу! Повірте, давній друже, я кажу зовсім щиро. Хіба ми не ділилися протягом усієї нашої спільної праці цікавими матеріалами? Згодом ви зрозумієте, що й тут стався такий самий поділ. Я не хочу забирати собі всього. Ми однаково дивимось на науку, і для нас обох найважливіше її рух уперед…
Розчулений Шатров схилив голову. Він не вмів висловлювати свої почуття, а надто глибокі переживання. І зараз мовчки стояв перед другом, який весело дивився на нього. Шатрова притягував череп мешканця «зоряного корабля», і він мимохіть торкнувся його рукою. Корабель зник у неймовірній глибині простору, став недосяжний ніяким силам і машинам. І все ж таки лишився його очевидний, незаперечний слід — доказ, що життя проходить неминучу еволюцію, неодмінно вдосконалюється, хоч і надзвичайно довго й важко. У цьому поступі — закон життя, неодмінна умова його існування. І коли воно не припиняється через якісь випадковості космосу, то в неминучому наслідку — народження думки, становлення людини і далі — суспільство, техніка, боротьба з грізним, могутнім Всесвітом. І ця боротьба може тривати довго, запорукою тому — прихідець з іншого світу. Якби «вони» з’явилися на Землі не тоді, а тепер, як багато нового дізналися б ми!..