Шатров обернувся до друга спокійно й відверто:
— Я приймаю вашу… пропозицію. Хай буде так. Мені, звичайно, доведеться поїхати до Ленінграда, владнати справи й спішно повернутися. Працювати треба тут. Возити таку коштовність неприпустимо… Тільки чому ви, Ілле Андрійовичу, звете його небесною бестією? Якось негарно звучить — зневажливо.
— Я просто не прибрав іще назви. Адже не можна називати його людиною, якщо дотримуватися наукової термінології. Це людина за мисленням, технікою, суспільністю, але вона створена на іншій анатомічній основі. її організм, очевидно, не споріднений з нашим. Це інший звір. От я й назвав його небесним звіром — «бестія целестіс» латиною. Можна взяти грецький корінь для родової назви — хай буде «теріон целестіс». Мабуть, так звучить краще. А справжня назва — це вже ваш клопіт.
— Але все ж таки, Ілле Андрійовичу, — помовчавши, сказав Шатров, — що ж залишається вам?
— Любий друже, я ж сказав, що протягну ланцюг далі. Давно вже я думаю про роль атомних реакцій у геологічних процесах. А тепер наше надзвичайне відкриття вивело мене з орбіти звичайного, підняло на високий рівень думки, надало сміливості у висновках, розширило межі уявлення. І я спробую довести можливість використання могутніх джерел атомної енергії в глибинах земної кори. Розробити глибинну геологію, щоб наблизити її до практичного використання… А ви, ваша справа — еволюція життя й становлення думки вже не тільки в межах нашої Землі, айв цілому Всесвіті. Показати цей процес, намалювати людям картину великих можливостей, що стоять перед ними. Розбити малодушних скептиків та убогих бузувірів, яких ще немало в науці, цією яскравою перемогою думки!
Давидов замовк. Шатров дивився на друга, наче вперше побачив його.
— Та чого ж ми стоїмо? — нарешті вимовив Давидов. — Сядьмо, заспокоймося. Я стомився.
Обидва вчені тихо сіли, закурили і, наче за командою, задумливо втупилися в череп, у порожні орбіти дивної істоти. В кабінеті запала тиша.
Давидов дивився на опукле, подзьобане дрібними ямками чоло, уявляючи собі, що колись, неймовірно давно, за цією кістяною стінкою працював великий людський мозок. Які уявлення про світ, які почуття й знання сповнювали цю дивну голову? Що зберігала пам’ять мешканця іншого світу, які образи з його рідної планети носив він по нашій Землі? Чи відчував він тугу за рідним світом, жадобу великих істин, любов до прекрасного? Які були людські стосунки там, у них, який суспільний лад? Чи досягли вони вищих його щаблів, коли вся планета є однією трудовою сім’єю, без гноблення й визиску, без дикого безглуздя війни, що марнує сили людства та енергетичні запаси планети? До якої статі належав цей гість із «зоряного корабля», що назавжди залишився на чужій для нього Землі?
Череп дивився на Давидова пусто й безсловесно, наче символ мовчання й загадки. «Ми нічого не дізнаємося про це, — думав професор, — але ми, люди Землі, теж маємо могутній мозок і можемо багато про що здогадатися. Ви з’явилися сюди. Але простори нашої Землі були заселені тільки жахливими страховиськами, втіленням безглуздої сили. Люті й безстрашні, страховиська були грізною небезпекою, а вас завітало сюди небагато. Жменька прихідців тинялася в незнаному світі, шукаючи джерела енергії, шукаючи побратимів за думкою…»
Шатров обережно ворухнувся. Його нервова натура протестувала проти тривалої бездіяльності. Він скоса глянув на задуманого Давидова, тихо взяв зі столу важкий диск і заходився розглядати дивний предмет з пильною спостережливістю бувалого дослідника. Просунувши диск у яскраве коло світла спеціальної мікроскопічної лампи, професор повертав уламок невідомого приладу навсебіч, намагаючись відшукати не виявлені ще деталі конструкції. Зненацька Шатров побачив: усередині кружальця на зворотному боці диска щось проглядало під матовою плівкою. Затамувавши віддих, учений намагався роздивитися це, підставляючи диск до світла під різними кутами. І раптом крізь мутну плівку, нанесену часом на прозору речовину кружальця, Шатрову привиділися очі, які дивилися йому пр’осто в лице. Приглушено скрикнувши, професор упустив важкий диск, і той з гуркотом упав на стіл.