Выбрать главу

Міжнародний конгрес з питань вивчення стратосфери зібрався в старовинному будинку Сорбоннського університету. В довгих коридорах ходили люди, відомі всьому світові. Це були славетні вчені, конструктори, пілоти. Тут же були представники генеральних штабів майже всіх великих країн. Тут же вештався цілий рій жадібних до новин журналістів.

Радянські делегати завжди приходили точно до початку роботи. Вони входили і не поспішаючи сідали на свої місця. Вони намагалися не притягати до себе особливо пильної уваги, але очі всіх присутніх, немов у дивовижному фокусі, сходилися на місцях радянської делегації.

Доповідачі, висловивши якусь нову тезу чи закінчивши доповідь, наче ненароком поглядали в той бік, де сиділи радянські вчені. У кулуарах все частіше повторювалося ім'я Крайнєва, його фотографували частіше, ніж будь-кого з делегатів, незважаючи на тс, що він був наймолодшим на цьому конгресі імен.

Його знали по кількох надзвичайно вдалих польотах на стратостатах і субстратостатах. Крім того, ходили чутки, ніби цьому вченому вдалося сконструювати і навіть побудувати реактивні літаки. Проте доповіді професора Крайнєва не значилося в списку, і багато вчених незадоволено здвигували плечима.

А у самого Крайнєва склалося неприємне враження від конгресу. Тут не було і не могло бути дружнього співробітництва. Доповідачі розповідали загальновідомі речі, і здавалося, ніби все завдання їхніх доповідей полягало в тому, щоб нічого нового не сказати. Кожен хотів розповісти якнайменше і взнати якнайбільше. Це створювало неприємну атмосферу напруженості, майже ворогування. Крайнєв поділився своїми враженнями з товаришами, і всі цілком погодилися з ним.

Перебування на конгресі виявилося зовсім не таким корисним, як міг уявляти собі Крайнєв. Проте все-таки інтересно було подивитися на славетних вчених, послухати, як хитро розповідають вони про свої роботи.

Але, нарешті, конгрес закінчився, і Крайнєв з насолодою подумав, що через п'ять днів він знову буде в Києві.

Удвох з Яринкою вони ходили оглядати Париж. Піднімалися на Ейфельову башту і дивилися на Париж згори. Спускалися в темні вогкі тунелі підземки, яку і порівняти не можна було з Московським метро, і дивилися на підземний, темний, забруднений Париж.

І навіть гуляючи по місту, Крайнєв ні на мить не забував про Київ, про свою роботу, про ЮК-9. З нетерпінням чекав він хвилини від'їзду. Решта делегації ще мала їхати в Бельгію, але Юрій категорично відмовився.

На третій день після закінчення конгресу Крайнєв і Ярина Михайлівна мали вилетіти до Москви. Летіти будуть на радянському літаку, який повертатиметься до Москви без пасажирів.

* * *

Яринка і Крайнєв приїхали на аеродром Ле-Бурже за півгодини до сходу сонця. В автомобілі вони проїхали півсонний Париж. За всі дні свого перебування там вони не бачили його кращим. Над високими будинками висіла передсвітанкова мла, ранкове повітря було холодним і свіжим. Місто здавалося на диво величним і затишним.

На аеродромі, біля невеликого літака з червоними зорями на крилах, вони побачили високого хлопця у пілотському комбінезоні. Шкіряного шолома він тримав у руці, і свіжий вітер куйовдив його світле волосся. На обличчі пілота в ті хвилини відбивалося багато почуттів, але основним з них було роздратування. Пілот про себе, тихо, злісно лаявся.

Юрій підійшов до нього, простяг руку і сказав:

— Доброго ранку.

— Здрастуйте, — відказав пілот, — Тільки ранок, на мою думку, дуже недобрий, бо нікуди ми не полетимо. Захворів борт-механік. А без нього не випустять. Знайшов, де захворіти.

Пілот аж сплюнув спересердя. Він мав летіти у великий арктичний переліт, а тут ця затримка з механіком могла зіпсувати всю справу.

— Чи не можу я замінити вашого борт-механіка? — усміхаючись і милуючись з пілотового роздратування, сказав Юрій.

— Ви? — пілот зневажливо оглянув Юрія з голови до ніг. — А хто ви такий?

— Моє прізвище Крайнєв, — тихо відрекомендувався Юрій.

Пілот здригнувся і відразу ж почервонів, як мак.

— Прошу пробачення, — збентежено сказав він, — я не впізнав вас відразу. У всіх газетах є ваші портрети. Це моя клята неуважність. З таким борт-механіком, як ви, я полечу хоч на Північний полюс.

За чверть години справу було полагоджено, паспорти і чемодани перевірено, і літак з пілотом Марком Волохом, борт-механіком Крайнєвим і єдиною пасажиркою Яринкою легко відірвався від зеленої трави паризького аеродрому.

Вони злетіли в повітря і відразу ж побачили сонце. Воно виходило з-за горизонту, велике, оранжове. Париж лежав під ними, далеко внизу, ще у сутінках. Тільки на верхівці Ейфельової башти вже золотилися перші промені сонця.