Оксана Коваленко швидко взяла великий пакет з паперів — кілограмів, мабуть, зо два, — глянула на нього і відразу заховала в глибині темних сіней. Вона не знала, хто такий Крайнєв, та коли людина в останню свою мить говорить про креслення, то либонь вони й справді дуже важливі.
Але була в хаті людина, яка добре знала, хто такий Юрій Крайнєв, і яка не пропустила жодного слова з короткої розмови. Причаївшись на печі, Ваня уважно прислухався до всього, що говорилося, і в нього аж серце завмирало від думки, що такий цінний винахід може потрапити до німців. Ах, напевне, мати не зможуть добре заховати креслення!.. Він сам мусить піклуватися про їх долю… І він не віддасть ці креслення німцям, нізащо не віддасть! Адже не раз у своїх мріях він літав на літаках Юрія Крайнєва над просторами батьківщини, він громив на них ворога, він був льотчиком… Ні, ніколи не заволодіти німцям цими паперами!
Години через дві вже все село знало, що Оксана підібрала на шляху поранену жінку і що Віссаріон Іванович — старий, мало не восьмидесятилітній фельдшер — приходив до Коваленчихи, дивився рану і сказав, що та жінка навряд чи оклигає: надто вже сильно її поранено.
Та десь опівдні про цю подію всі вже забули: в село прийшли німці.
Коли Оксана сказала про це Вірі Михайлівні, та у відповідь лише застогнала, неспроможна вимовити ні слова. Страшна гарячка пекла вогнем її тіло, затуманювала мозок, позбавляла здатності міркувати.
Та хоча Віра Михайлівна й була десь на самісінькій грані між життям і смертю, увагу німецького коменданта вона все-таки привернула. Одного ранку він у супроводі лейтенанта медичної служби з'явився у хаті Оксани Коваленко.
На Соколову цей візит не справив ніякого враження. Температура не зменшувалася щовечора вона сягала тридцяти дев'яти, а то п сорока градусів, і весь світ плив перед Вірою Михайлівною затінений густим непрозорим серпанком. На німців вона глянула, навіть не зрозумівши, хто прийшов, і, можливо, саме це врятувало її.
— Як вона до вас потрапила? — спитав комендант Оксану.
— Видно, евакуйована, — відповіла жінка. — Діти в розбитій машині знайшли.
— Як її звуть?
— Не знаю. Вона весь час непритомна.
— Буде жити? — це запитання вже стосувалося лікаря.
— Важко щось передбачити, — відповів той. — Стан дуже серйозний. Одне тільки можу сказати напевне: плече розбите і рукою вона вільно вже ніколи не володітиме. Звичайно, якби зробити операцію…
— Надто багато честі! — перебив його комендант. — От що, — звернувся він до Оксани, — помре вона — доповіси мені і приставиш до комендатури труп; одужає — приставиш її саму. Там розберемося, що з нею далі робити… Ви певні, що це не пошесна хвороба? — знову запитав він лікаря.
— Абсолютно певен. Це звичайний післярановий сепсис…
Німці вийшли з хати, і несподівана Оксанина гостя так і залишилася в неї.
Потяглися один за одним довгі сумні дні, одноманітність яких порушувалася тільки наказами коменданта про вихід на роботу або мобілізаціями до Німеччини. Довгих два місяці трималося на тонесенькій ниточці життя Віри Михайлівни Соколової, та нарешті вона все-таки почала одужувати.
За цей час Ваня Коваленко вже довідався, де заховано пакет з паперами, і це була його найсолодша таємниця. Він ні слова не сказав Соколовій про свою обізнаність — про таке не личить розмовляти солідним людям, — але нетерпляче чекав, коли ж Віра Михайлівна заходиться переправляти пакет топ бік, через лінію фронту, яка вже так віддалилася від Спасівки, що й гарматних пострілів не чути. Та Соколова мовчала. Мовчав і Ваня, тільки час від часу перевіряв, чи лежить пакет на своєму місці.
Якось він все-таки не витерпів і спитав: що думає робити Віра Михайлівна з тими паперами? Соколова дуже здивувалася: вона гадала, що ніхто, крім неї та Оксани, не знає цієї таємниці, але планів своїх не розкрила, тільки попросила Ваню нікому пі про що не говорити. Малий Коваленко поклявся мовчати і обіцянки своєї дотримав. Ніхто так і не дізнався від нього про ці креслення, хоч як кортіло йому похвалитися перед сусідськими хлопчаками.
День минав за днем, вже заосеніло, і біда прийшла неждано-негадано, як вона завжди приходить. До хати Коваленків під'їхала вантажна машина, з неї вискочив комендант і наказав Соколовій негайно збиратися. Оксани не було вдома. Діти злякано забилися на піч, визираючи звідти, мов малі жовтодзьобі пташенята…
Як не старалася Віра Михайлівна хоч на мить залишитися сама, нічого з того не вийшло. Комендантові було наказано негайно зібрати всіх прийшлих у село та відправити їх до районної комендатури. Німець був добрим служакою і звик виконувати накази беззастережно. Соколовій довелося підвестися і, стогнучи віл болю — плече ще не зовсім загоїлося, — взяти свої дрібні речі й піти за комендантом.