— Не забувай мене, Ваню, мамі спасибі скажи, — мовила на прощання Віра Михайлівна і назавжди вийшла з гостинної хати Оксани Коваленко.
Останні слова її прозвучали для Вані як заклик до дії, як прохання врятувати папери, щоб ніколи не дісталися вони фашистам. Якраз перед початком війни він вступив у піонери, і слова урочистої обіцянки ще бриніли йому у вухах. А тепер він мусив виконати цю урочисту обіцянку…
Нетерпляче чекав він у той день повернення мами з роботи. Вона працювала в полі, — комендант примусив усіх працездатних збирати багатий урожай. Повільно тяглися хвилини. Ваня думав про Віру Михайлівну… Напевне, розстріляють її німці. Надто вже багато смертей розсівають вони довкола себе, щоб можна було сумніватися в цьому.
Вже й посутеніло в кімнаті, а мама все не йшла. Ваня вирішив покласти малу Оленку спати. Вона слухняно лягла, але не заснула, тільки причаїлася на печі, немовби чекаючи ще якогось лиха.
Правду каже народне прислів'я, що біда ніколи не ходить одна. Пізно ввечері з грюкотом прочинилися двері і сусіди внесли до хати непритомну Оксану. Десь у полі несподівано вибухнула невідомо ким закопана в землю міна, і бабу Рафію з далекого кутка вбило на смерть, а Оксану тяжко поранило.
Сусіди поклали її на ліжко, туди, де ще сьогодні лежала Віра Михайлівна, і пішли собі — в кожного й свого клопоту було по саму зав'язку, — а Ваня Коваленко, найстарший чоловік на всю господу, залишився на хазяйстві.
Невимовний жах, майже відчай пойняв усе його єство. Адже йому було всього-на-всього десять років; ще зовсім недавно він знаходив найкращий захист за маминою спідницею, а от зараз вже доводилося самому вирішувати, як бути далі. Він плакав, аж поки не вилилися всі сльози й почало різати очі. Тоді витер повіки кулачками і пообіцяв сам собі, що більше ніколи не буде плакати.
Підійшов до мами, прислухався: вона дихала тихо, але рівномірно, ніби спала. І заспокоєний Ваня й собі задрімав біля мами, сидячи на ослінчику та впершись лобом у мамину ковдру.
Коли він ранком розплющив очі і, ще не все збагнувши та згадавши, розглядав кімнату, мама вже була мертва. Він побачив це відразу, але не закричав, не оплакав — в нього на це вже не було сил. Зате почала голосно плакати мала Оленка. Почувши цей плач, до хати збіглися сусідки.
Поховали Оксану без труни, на кладовищі за околицею. Ваня не плакав і тоді, коли маму опускали в землю, тільки все дужче пригортав до себе Оленку, наче боявся, що хтось забере її від нього.
Коли прийшли з кладовища, вже повернулася від родичів бабуся, і почуття самотності стало не таким гострим. Оленка навіть зовсім заспокоїлася: в їхній сім'ї бабуся завжди вважалася найголовнішою, і раз вони вже тут, то боятися і плакати нічого.
Та Вані однаково не було спокою Він почував ні своїх вузьких хлоп'ячих плечах величезну відповідальність і знав, що мусить нести її сам, бо нікому звіряти свою таємницю не мав права.
Другого дня він узяв у сінях папери Віри Михайлівни, добре їх роздивився і, хоч нічого не зрозумів у плетиві химерних ліній, сам собі сказав, що без цього винаходу радянським військам буде важче розбити німців, Значить, він — піонер Ваня Коваленко — мусить за всяку ціну зберегти цей пакунок, перенести його через лінію фронту, далеко-далеко, та віддати радянським людям. Як шкода, що ніхто не може йому допомогти! А що як розповісти про все кому-небудь? Кому ж? Оленці? Бабусі?.. Та ні. Вони перелякаються, нікуди його не пустять і, мабуть, і зовсім знищать дорогоцінні папери, щоб не наражатися на небезпеку… Чи сказати комусь із хлопців? Ні, для того треба було всіх перевірити, а часу вже не було. Ой, як мало часу у Вані Коваленка!. — Та нічого, він піде сам. Ніхто не зверне уваги на такого малого, воно ще краще буде…
Другого дня, пізно ввечері, із села Спасівки вийшов маленький горбатий хлопчик. За плечима в нього висіла торбина з убогими харчами, в руці був виламаний у садку черешневий ціпок. Хлопчик був згоден дати перевірити свою торбу кому завгодно, але нізащо в світі не дозволив би торкнутися свого горба.
Хлопчик глянув на рідне село, що принишкло, причаїлося в осінній тиші, і не поспішаючи, зберігаючи сили для далекої дороги, рушив на схід.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Марина Токова відірвала важко навантажений літак від землі не дуже впевнено, а Росовський, побачивши її в повітрі, зітхнув з полегшенням; сісти в Харкові Марина, мабуть, зуміє, а збитися з шляху тут просто неможливо — тримай курс точно на схід і прилетиш додому. А до того ж і наземних, ясно видимих орієнтирів тут багато. Єдине, чого слід боятися, — це зустрічі з мессершміттами, але тут передбачити нічого не можна, все залежить від випадку.