— Ох, і хочеться ж мені в танк знову сісти, — вигукнув Орленко.
— Мені теж не терпиться, — сказав Король, — вийшли ми з вами із самісінького пекла, з боєм вийшли, чесно, а все-таки почуття таке, ніби там, на заході, коли мені танк спалили, я щось не так зробив, чимсь завинив ніби перед всіма… І ти знаєш, це почуття остаточно тільки в бою можна стерти… Ви, мабуть, добре розумієте мене, друзі…
Він несподівано замовк, невміло обняв Росовського, поцілував у щоку і швидко, щоб заховати власне збентеження, підійшов до вікна, став дивитися на широку площу Дзержинського, дивно пустельну і простору у цей осінній вечір.
— Значить, прощатися будемо, — сказав Росовський. — Ви, хлопці, тепер на літаки мусите дивитися з повним знанням справи. Коли побачите над собою аероплан і помітите, що крилами він отак робить, — широко розставленими долонями Росовський точно показав, як робитиме літак, — так знайте, що це я лечу. Можете мені руками помахати…
— Добре, помахаємо, — відповів Орленко, вже думаючи про нову роботу.
Росовський обняв друзів на прощання і вийшов. Хлопці кілька хвилин слухали, як у довгому коридорі зникають його тверді кроки, потім почали збиратися. На їхніх обличчях лежав той зосереджений і спокійний вираз, який завжди з'являється у людей на початку великої і відповідальної справи.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Усіх затриманих в радіусі двохсот кілометрів віл Києва гестапівці звозили у Дарницькі табори. На піщаній, де-не-де прикрашеній високими соснами місцевості колючим дротом було обгороджено величезні квадрати. У кутках зводилися дозорні вишки, де вдень і вночі чатували вартові і стояли кулемети. В ці квадрати, які дуже нагадували загони для худоби, заганяли арештованих і, здавалося, назавжди забували про їхнє існування.
В таборах було зібрано десятки тисяч людей, які чи то опинилися далеко від своїх домівок чи, поранені, відстали від своїх частин, чи просто видалися чомусь підозрілими гестапівцям. У більшості з них ніяких документів не було; дехто втратив їх випадково, інші навмисне приховували своє справжнє ім'я, щоб не дати гестапо додаткового матеріалу. Були тут і полонені з так званого пирятинського оточення. Всі ці люди цілісінький день сиділи чи ходили по брудному жовтавому піску, не маючи покрівлі над головою, обвіювані всіма вітрами, обливані холодними дощами ранньої осені. Вони спали просто на землі, не маючи що підстелити і чим накритися, а вранці табірний комендант завжди віддавав наказ вивезти трупи: щоночі тут вмирали десятки, коли не сотні людей.
Біля таборів, по той бік колючого дроту, ходили жінки, розшукуючи своїх чоловіків чи рідних. Інколи їм щастило, і гестапівці милостиво віддавали на поруки того чи іншого заарештованого. Але таке траплялося рідко, і вмерти тут було значно легше і простіше, ніж вийти на волю.
Саме в цей табір і привезли Віру Михайлівну Соколову. Вона трималася з останніх сил, бо знала: варто їй знепритомніти — і всьому кінець, ніхто не стане піклуватися про неї чи приводити до пам'яті. Плече боліло так сильно, що чорні кола все частіше з'являлися перед очима. Але неймовірним зусиллям волі Соколова примушувала себе терпіти. На що вона надіялася і чи взагалі надіялася на порятунок, не могла б сказати навіть вона сама.
І вона витримала до тієї хвилини, коли гестапівці привели її в табір і кинули за колючий дріт. Саме в цю мить нерви здали. Віра Михайлівна знепритомніла. Був вечір. Навколо неї на брудному піску лежало багато таких самих чи то сонних, чи непритомних, а може, й мертвих людей, і ніхто не звернув на Соколову ніякої уваги.
Вона прийшла до пам'яті вранці від міцного поштовху у поранене плече. Спробувала встати, але не змогла і тільки сіла на піску, дивлячись на двох німецьких солдатів з табірної охорони, які зупинилися біля неї.
— Ні, цю ще рано тягти за ноги, — сказав один з них і відійшов.
Віра Михайлівна зрозуміла: це перевіряють, хто вмер за ніч, щоб викинути з табору трупи.
Почали роздавати снідання — малесенький шматочок якогось дивного, ніби з тирси спеченого хліба і тарілку чорного, невідомо з чого звареного, смердючого супу. Соколова не поворухнулася; тепер їй усе стало байдуже, сил більше не було, скоро смерть. Вона лежала на холодному піску, і життя жевріло тільки в її очах, гарячково блискучих і водночас ніби незрячих.
Так минув день і ще ніч, і ніщо не змінилося в таборі — тільки люди вмирали ще частіше, але до смерті тут усі звикли і не надавали їй ніякого значення; можливо, навіть заздрили: от вмерла людина, скінчилися її муки…