І саме того погожого, але вже холоднуватого дня Любов Вікторівна Берг у супроводі офіцера з команди, яка несла варту заарештованих, з'явилася біля колючого дроту табірних квадратів.
Настрій у неї всі ці дні був препоганий. Здавалося, справи гітлерівців йшли так добре, а військо їх так швидко котилося на схід до кінцевої перемоги, що для поганих думок не було підстав, але Любов Вікторівна ходила темна, як ніч. Від самого початку для неї було ясно, що завдання, поставлене шефом гестапо, значно складніше, ніж можна було подумати. Нічого з робіт Юрія Крайнєва не вдалося знайти ні на заводі, ні у шефа інституту. Кілька пакетів залитих водою старих креслень, правда, виловили з підвалу, але ніякого технічного значення вони мати не могли; все це були підготовчі роботи до матеріалів, давно опублікованих у спеціальних журналах.
Хоч Дорн та його помічниця доповіли про цю нікому не потрібну знахідку як про виявлення матеріалів першорядної ваги, але саме вони, як ніхто, добре знали справжню ціну знайденим кресленням. Треба було відкрити щось по-справжньому важливе, тільки тоді можна було сподіватися на схвалення начальства і нагороду.
— Не може бути, щоб усі креслення вивезли, не може бути, щоб усі люди зникли, — багато разів, повторював Дорн, знову і знову беручись до розшуків.
— Цілком з вами згодна, — відказувала Любов Вікторівна, — але нам від цієї певності не легше. Поки ми чогось цінного не знайдемо або когось живого не спіймаємо, до шефа можна і не потикатися.
Людвіг фон-Дорн знав це не гірше за свою помічницю і тільки зітхав у відповідь.
Одного дня, коли Любов, Вікторівна висловила припущення, що хтось із колишніх співробітників інституту міг потрапити у концентраційні табори, він тільки зневажливо махнув рукою.
А проте більше шукати було ніде. І коли Берг вирішила їхати до Дарниці, Дорн не заперечив, тільки знизав плечима: мовляв, цілком зайва витрата часу.
Любов Вікторівна теж їхала до Дарниці тільки для того, щоб очистити совість і мати тверде переконання, що вона не пропустила жодної можливості, жодного шансу когось виявити чи знайти.
Начальник табору, попереджений заздалегідь, зустрів її у своїй канцелярії, розташованій у будиночку віддалік таборів. Він не знав, як поводитися з цією особою, яка не мала ніяких знаків на погонах, але явко була значною персоною, інакше про її прихід не попереджали б. Тому начальник табору — старий тиловий гестапівський офіцер, у не дуже високому званні штурмфюрера — намагався всіляко прислужитися своїй гості, але допомогти майже нічим не міг. У нього навіть не було точних списків арештованих: багатьох приводили без усякої реєстрації, чимало вмерло, не зареєструвавшись, — начальник дозволив собі навіть жартувати. Очевидно, перед гестапо стоїть ще величезна робота по розбору всього цього людського матеріалу.
Любов Вікторівна, вислухавши начальника табору, незадоволено скривилася. Де ж та славнозвісна німецька точність, про яку вона чувала мало не з пелюшок? Як же вона зможе щось розшукати в цьому людському місиві? Ні, мабуть, Людвіг фон-Дорн таки мав рацію — даремно вона затіяла всю цю експедицію до Дарниці.
— Ваше завдання ускладнюється ще і тим, — невгаваючи торохтів начальник табору, — що всі ці люди неточно вказують свої імена, прізвища і професії, намагаючись приховати правду; адже майже ні в кого з них немає ніяких документів.
Любов Вікторівна відмахнулася від цих міркувань. Вона і сама чудово знає, скільки труднощів стоїть перед нею. Не слід нагадувати їй про це зайвий раз. Уже втративши всяку надію на успіх свого задуму, Любов Вікторівна встала з-за столу.
— Ну що ж, мабуть, ви маєте рацію, — сказала вона, — знайти когось у вашому таборі важче, ніж голку в копі сіна.
Це звучало як вияв невдоволення роботою начальника табору, і штурмфюрер переполошився.
— Але я тут всього-на-всього тиждень, — сказав він. — Я сподіваюся не пізніше як через місяць навести тут справжній порядок.
— Гаразд, наводьте. А зараз ходімо подивимось на ваших вихованців.
— У мене тут є одна людина, — невпевнено вимовив комендант, — яка може бути корисною — це один з полонених… Як виявилося, він і раніше робив нашому командуванню деякі дрібні послуги. В усякому разі людина цілком надійна. Може, покличемо і його?
— Кличте, — байдуже відповіла Берг.
Через хвилину в кімнаті з'явився невисокий на зріст чоловік з великим повним обличчям, глянув на Любов Вікторівну улесливо і водночас насторожено.