— Ви підете з нами, — наказала Берг. — Може, з вашою допомогою вдасться знайти кого мені потрібно.
— Смію взнати, кого саме?
— Колишніх співробітників Київського інституту стратосфери або інженерно-технічних працівників авіаційного заводу.
— На жаль, я таких у наших таборах не знаю.
— Будемо шукати, — різко сказала Берг.
Вони разом вийшли з канцелярії, підійшли до огорожі. Дедалі ця справа здавалася Любові Вікторівні все більш безглуздою і безперспективною. Ноги грузнуть в піску, а до того ж іще нудотний, мало не трупний сморід, який сповнює все навкруги… Навіть вітер не приносить свіжості, все просякло запахом трупа і лізолу.
Берг підійшла до колючого, багато разів переплетеного дроту, глянула і гидливо скривилася. Навіть коли б перед нею стояли всі, кого вона шукає, так і то неможливо пізнати в цих страшних, зарослих бородами, змучених холодом і голодом людях колишніх учених чи інженерів. Марна справа, не варто було і братися за неї.
Берг пройшла далі, до квадрата, де за дротом тримали ув'язнених жінок, постояла, подивилася. Якою наївною вона була, надіючись когось знайти. Швидше назад, до Києва, в інших місцях треба шукати свою здобич, а не в цих таборах смерті.
Несподіваний рух привернув, її увагу. Якась розпростерта на землі жінка глянула на Любов Вікторівну і різко одвернулася.
«Цікаво, — подумала Берг, насторожившись, — це випадок чи…»
— Виведіть мені сюди цю жінку, — наказала вона начальникові табору, — мені хочеться з нею познайомитися.
Через хвилину Соколова вже стояла проти Любові Вікторівни Берг. Місяці важкої хвороби, рана, перебування в таборі змінили Віру Михайлівну майже до невпізнаний. Колись пишне біляве волосся зараз стало сіро-рудим, схожим на мичку, щоки позападали, губи почорніли від пилюги і спраги. От тільки очі не змінилися.
Відчуваючи, як у серці здіймається хвиля гарячкової, майже істеричної радості, дивилася на свою здобич гестапівка Берг. Вона ще не могла повірити в свою удачу. Невже це може бути Соколова? Невже могло випасти такс щастя? Та ні, бути не може! Соколова вже, мабуть, давно на Уралі, командує перевезеним заводом, а це тільки схожість, неймовірна схожість очей!
Берг все ще намагалася переконати себе у помилці, щоб розчарування не виявилося таким пекучим. А пам'ять підказувала все нові і нові риси схожості, і радість у серці розгорялася, і сумніви зникали.
Віра Михайлівна мить дивилася на Берг не впізнаючи, потім перевела погляд на чоловіка, який стояв поруч гестапівки; щось він не схожий на німця… Потім погляд її знову повернувся до Берг, і тут тільки вона впізнала її остаточно. Ця зустріч могла виявитися страшнішою за смерть… Соколова аж похитнулася…
— Як ви потрапили сюди, Віро Михайлівно? — нарешті вигукнула Берг. — Ви поранені? Зараз ми вам допоможемо.
— Облиште мене, — сказала Соколова, і тут уже Берг переконалася остаточної цей голос вона могла впізнати з тисячі.
Вона сподівалася знайти тут когось з інженерів чи науковців інституту, але цей випадок перевершив усі її надії — сама Соколова стояла перед нею. Буде що доповісти шефові гестапо…
В цю мить сили остаточно зрадили Віру Михайлівну. Вона похитнулася і важко впала на землю.
Берг перелякалася до нестями: Соколова могла несподівано вмерти, і все загинуло б. Від однієї такої думки аж мороз поза шкірою пройшов.
— Лікаря! Швидше! — гукнула вона до начальника табору.
— О, нічого з нею не станеться, — спокійно відповів той. — Ви не можете собі уявити, які вони живучі.
— Можу уявити, — гостро відказала Берг. — Негайно лікаря, і поки я не закінчу тут своїх справ, хай він доглядає за цією жінкою. Ви відповідаєте за неї головою.
Штурмфюрер здивовано знизав плечима, але віддав наказ. Два солдати забрали Соколову. Незабаром біля неї з'явився лікар. Любов Вікторівна знову повернулася до дротяних квадратів. Хто знає, які несподіванки заховані у цій масі людей? Може, навіть і Крайнєв… ні, хай не Крайнєв, а хтось із його найближчих співробітників затаївся серед брудних, бородатих арештантів?
— Зараз я зроблю огляд усіх ваших в'язнів, — сказала вона комендантові. — Накажіть всім у кожному квадраті — живим, хворим, мертвим — вишикуватися в одну шеренгу…
— Ви будете їх усіх оглядати? — здивувався комендант. — Майте на увазі, це багато тисяч людей…
— Гра варта того, — впевнено відповіла Берг, — я на це не пошкодую ні часу, ні сили, і коли буде у мене ще хоч одна подібна знахідка, те все окупиться стократ.
Робота пішла повним ходом. Берг підходила до квадрата, солдат підносив їй стільця, вона сідала, закурювала сигарету, і за командою проходили перед нею довжелезним рядом полонені, йшли не поспішаючи, ніби приречені на страту. Вони не розуміли, чого хоче від них ця жінка, і від того ненавиділи її ще більше. Сотні тисяч очей, сповнених люті і ненависті, пропливали перед гестапівкою. І коли б очима можна було спопеляти, і хвилини не прожила б на світі фрау Берг.