Задзвонив телефон, м'яко, стримано, ніби зашарудів, — генерал не любив надто різких дзвінків. Він узяв трубку, мить послухав, схвально хитнув головою.
— Я думаю, що завдання ваше буде легшим, ніж ми всі гадаємо, — сказав він, — за сьогоднішній день німці просунулися на тридцять кілометрів. А коли перед Крайнєвим стане дилема — американці чи німці, то він безперечно вибере нас. З німцями у нього старі рахунки. А ми ж все-таки, як-не-як, «союзники».
І генерал Старк розсміявся, дуже задоволений із свого дотепу. Повідомлення, передане телефоном, створило йому хороший настрій. От коли б уже швидше складав зброю Радянський Союз, а там і німців можна буде задушити.
З цих приємних думок вивів генерала голос Кервуда.
— Мене пошлють туди спеціально чи я мушу чекати якоїсь нагоди.
— Очевидно, доведеться почекати нагоди, — відповів Старк, — не треба надто рано розкривати всі свої справжні наміри. Це було б з нашого боку недалекоглядно.
Він знову підійшов до вікна. Тепер на вулицях панувала темрява. Генерал глянув на годинника. В Нью-Йорку давали пробну повітряну тривогу, хоч ніяка небезпека не загрожувала і не могла загрожувати місту. Генерал задоволено потер руки. Німці наступають. Все йде на добре.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
А тимчасом маленький горбатий хлопчик день за днем, крок за кроком ішов на схід. Він ні в кого не питав дороги, бо не знав точно, куди йому треба потрапити. Він нікому не міг звірити своєї таємниці, бо знайомі люди не зустрічалися йому, а незнайомим він не вірив. Його інколи підсаджували на воза і трошки підвозили, часто підгодовували жалісливі жінки, розпитували, куди він іде, і співчували, намагаючись допомогти. Маня Коваленко завжди дякував за допомогу, сідав до столу чи лягав спати на лаву, та ніде не залишався більше однієї ночі. Незнайоме досі почуття відповідальності за незвичайний вантаж, захований у пакунку на спині, відразу зробило його дорослішим.
Він дізнався, що лінія фронту проходить десь недалеко Харкова, і тому саме це місто стало метою його прагнень. Він говорив, що йде до родичів, бо мати його загинула, і це ні в кого, навіть у найпильніших дозорців німецьких комендатур не викликало жодних сумнівів: надто маленьким і беззахисним здавався усім Ваня Коваленко, щоб шукати в його особі відважного партизана. Справа полегшувалася тим, що тисячі й десятки тисяч дітей, які втратили своїх рідних, блукали тепер по країні, і розібратися в тому, хто з них справді осиротів і шукає притулку, а хто намагається перебратися через лінію фронту, не зміг би найдосвідченіший гестапівець.
Спочатку Ваня дуже боявся, що його відразу спіймають, викриють та кинуть у тюрму, але з часом страх цей зник. Натомість з'явилися досвід, звичка, і хлопчина став наздоганяти лінію фронту, яка все ще поволі віддалялася.
Одного холодного похмурого ранку Ваня почув ніби розкати далекого грому і не відразу збагнув, що воно таке. Але грім гримів ритмічно, не вщухаючи; він не наближався і не віддалявся. Наче якийсь велетень потрапив у глибоку яму і не може звідти вилізти — аж землю струшує від люті, а все-таки ніяк не може зрушити з місця.
На околиці села, до якого підійшов уже надвечір Ваня Коваленко, зібралися жінки, діти. Так бувало в усіх селах — виглядали, чи не повертаються з полону чоловіки й батьки. На Ваню дивилися жалісливо, співчутливо.
— Що це воно гримить, тьотю? — запитав хлопець у жінки, яка самотньо сиділа край дороги.
— Фронт гримить, — неохоче відповіла вона, глянула на хлопця і знову перевела погляд на далекий курний звивистий шлях.
Почуваючи, як несамовито забилося в грудях серце, Ваня ввійшов у село. Значить, фронт уже недалеко, значить, він уже скоро зможе перейти цю невидиму лінію та віддати якомусь генералові такі потрібні для перемоги над ворогом креслення.
Він попросився переночувати, як робив це вже багато разів, і його пустили до хати, майже ні про що не розпитуючи. Ще молода жінка поралася біля печі, двоє зовсім малих дітей товклися під столом, а стара бабуся сиділа на лаві. Все це раптом нагадало покинуту домівку, і якийсь клубок підкотився до горла. Але піонер Ваня Коваленко стримався: не личило йому плакати, виконуючи таке важливе завдання.