— Куди ж ти йдеш, хлопчику? — витираючи зволожені очі, запитала господиня.
— До Харкова… У нас там родичі, — твердо відповів Ваня.
— А мати твоя де?
— Вмерла. На міні…
— Ох, не пройдеш ти зараз до Харкова. Фронт десь тамечки лежить…
— Нічого, поки хлопець дійде, візьмуть фашисти і Харків, — сердито прошамкотіла стара. — Згуби на них немає!
— А далеко до Харкова? — спитав Ваня.
— Ні, не дуже. Кілометрів з дев'яносто.
— А до фронту?
— Кілометрів, мабуть, з тридцять… Тільки йти тобі туди не слід. Уб'ють, нікому й згадати буде…
— Що ж мені робити?
— Почекати. Якщо візьмуть німці Харків, просто поїдеш; якщо наші проженуть німця, тут пересидиш, а тоді своїх знайдеш, — радила бабуся.
— Залишайся поки що в нас, — сказала господиня, — разом зимувати будемо. Двоє вас чи троє, то байдуже — однаково доведеться зуби на полицю покласти… Залишайся.
Вані страшенно хотілося залишитися тут. Саме тепер, коли фронт був уже близько, його пройняв страх, і перемогти це почуття він одразу не міг. Так добре було б віддати комусь пакунок і залишитися тут, у цієї хорошої жінки, яка так нагадує маму, і не думати більше ні про лінію фронту, ні про довгі кілометри дороги…
Він нічого не відповів господині, мовчки ліг на постелений йому кожух ї довго лежав не засинаючи. Зараз йому вже соромно було за ті полохливі думки. Як це він, піонер, міг подумати щось подібне? Він мусить виконати своє завдання, а інакше й піонером називатися негоден…
Вранці він поснідав і сказав:
— Спасибі, я піду.
— Таки йдеш? — здивувалася господиня.
— Треба йти, — відповів хлопчик, і така не по літах глибока туга забриніла в його голосі, що сльози знову навернулися жінці на очі.
Вона дала Вані на дорогу трохи харчів. Він узяв їх без жодних заперечень — хтозна, де сьогодні доведеться йому ночувати…
— Спасибі вам, бувайте здорові, — мовив він тихенько і вийшов з гостинної хати.
Бабуся подивилася йому вслід, перехрестилася й сказала:
— А йому ж, мабуть, десять літ тільки й минуло… Ох, що ж та клята війна з людьми робить!..
Грім на заході ставав усе чутніший, і Ваня тепер ішов швидше, ніж звичайно, прагнучи перейти лінію фронту. Як він це зробить, він ще не знав, але над цим хлопчик не замислювався. Вночі навряд чи хто помітить такого малого. Аби тільки знати, куди саме слід іти, а він уже пройде…
До фронту хлопчикові довелося добиратись досить довго. Передова, як виявилося, була значно далі, ніж гадала бабуся. Лише на третій день він прийшов у велике село, розташоване на пагорбі. Унизу протікала невеличка річечка, вірніше струмок. Далі видніли широкі, вже пожовклі і витоптані луки, і саме на них і проходив той таємничий і невидимий фронт, який треба було перейти. Тепер гармати бухали вже десь позаду, вони вже не стріляли, а ревли густими басовитими голосами, і звикнути до їх гулу було неможливо.
Німці не звертали на Ваню Коваленка ніякої уваги — мало їх хіба бігає тут, тих шмаркатих сільських хлопчаків!.. Один єфрейтор навіть жалісливо глянув на його горб, щось сказав, але хлопчик нічогісінько не зрозумів і поспішив сховатися за хату.
Звідси добре було видно навколишні луки і стежки на них. Кращого спостережного пункту й не придумати…
Довго дивився Ваня на луки, шукаючи фронт, але так і не міг второпати, де ж саме він є.
Сільські хлопчаки, які вже звикли до війни і не боялися ні пострілів, ні куль, ні уламків снарядів, досить швидко знайшли Ваню в його схованці. Їх було двоє, гострооких, замурзаних, чорнявих, десятилітніх.
— Ти що тут робиш? — кинулися вони до незнайомого хлопця. — Ти хто? Шпійон?
— Горбатий шпійон!..
— Відчепіться, — сказав Ваня. — Який я вам шпійон? Що я, німець хіба?
— А що ти тут робиш?
Ваня якусь мить помовчав. Він добре розумів, що без спільників, без людей, які покажуть йому дорогу, нічого й думати перейти фронт. І він зважився.
— Мені через фронт треба перейти, — сказав Ваня. — У мене в Харкові родичі. Мені дуже треба…
— Через фронт?
— Ага… Ви піонери?
— Я піонер, а він — ні.
— Я теж буду піонером, — ображено сказав другий хлопчик.
Вони говорили про своє піонерство так, начебто в селі не було німців, начебто у високій, напіврозваленій тепер школі піонерські загони й досі проводили свої збори. В їхній свідомості все залишилося по-старому, по-радянському, і інакше уявити собі своє життя вони не могли.