— Мені треба перейти фронт і дістатися до наших, — знову сказав Ваня. — Коли ви піонери, то розкажіть мені, як іти.
Захоплені сміливістю цього непоказного горбаня, хлопчики почали говорити, перебиваючи один одного, поспішаючи, мало не захлинаючись.
— Ми самі з тобою підемо! — нарешті вигукнув один з них. — Я там кожен кущик знаю.
— Ні, ніхто зі мною не піде, — відповів Ваня. — Сам я якось пролізу, а якщо нас багато буде, вони нас спіймають… — Він уже навіть не припускав думки, що його самого може хтось піймати. — Ну, розповідайте, як іти. Які там є стежки?..
Пізно ввечері, в супроводі своїх нових друзів, він спустився з пагорба на луг. Було дуже темно, та над лінією фронту раз у раз злітали в небо зеленкуваті й сині ракети, і ця невидима вдень лінія позначалася досить виразно.
— Далі не йдіть, — наказав Ваня, коли всі троє пройшли лугом метрів з п'ятсот. — Спасибі вам. Вертайтеся.
— А ти не боїшся?
— Ідіть вже, мені пора…
— Щасливо!.. — пролунало вже десь із-за кущів.
Дві хлоп'ячі постаті зникли в темряві, ніби розтанули. І поволі, крок за кроком, намагаючись пройти саме там, де радили його нові друзі, пішов уперед Ваня Коваленко.
А втім, він давно забув про всі кущі та завороти стежки, про які говорилося вдень. Він ішов до ракет, і часом йому здавалося, що він уже проминув їх, а вони знову злітали спереду, і доводилося припадати до землі, бо ж ставало видно, хоч голки збирай.
Так метр за метром просувався він вперед. Тепер ракети злітали збоку, саме тут і проходила передова лінія фронту.
Одного разу він почув німецьку мову зовсім близько від себе і закляк на сухій траві. Довго лежав, перечікуючи, потім знову рушив уперед. Тепер йому здавалося, що найстрашніше вже минуло, що можна вже зірватися на ноги і швидше бігти до своїх, під надійний захист радянських гармат, що глухо бухали десь удалині.
Вже не в силі більше стримуватися, Ваня побіг. І він, мабуть, перебіг би цю страшну, безлюдну смугу землі, якби саме в цю мить не злетіла в небо ракета. Вона освітила витоптаний луг і одиноку маленьку постать, яка від несподіванки застигла на місці, мов кам'яний стовпчик.
Кулемет з передового окопу німців різонув довгою чергою. Ракета погасла. А коли злетіла друга, то на лузі видніла лише маленька нерухома купка сірого одягу.
Ранком німецький розвідник приніс в окоп тіло Вані Коваленка. На мармурово-білому личку лежав здивовано-ображений вираз, ніби хтось дуже сильно зобидив хлопчика.
Кулі пробили маленькі груди і горбик на спині, і з нього вилізли якісь папери.
— Ти диви, — сказав розвідник товаришам. — А я вже пожалкував був, що ми вчора поспішили стріляти.
Вони швидко зірвали з мертвого ватянку, витягли пакунок.
— Це, видно, неабияка пташка, — сказав фельдфебель. — Мабуть, ці креслення таки дуже важливі, коли з ними переходять лінію фронту… Ну, закопуйте його. Сьогодні в нас вдалий день.
І німці закопали в холодну землю маленького піонера Ваню Коваленка, а фельдфебель подався доповідати начальству про затримання та знищення радянського розвідника і про захоплення пакунка з, очевидно, дуже важливими кресленнями.
А подвиг Вані Коваленка так і лишився невідомим на довгі роки, і ще й досі не знають піонери нашої країни, де його могила…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Марина просто з вокзалу зайшла до кабінету Крайнєва.
Коли вона зайшла, там сиділи Валенс і Ганна. Вони всі схопилися назустріч Марині, бо за час відсутності дівчини не було такої години, щоб про неї хтось не згадав, ї зараз і і привітали щиро, всім серцем. Марина ясно відчула цю щирість і мало по заплакала від зворушення. Тепер вона почувала себе в своїй рідній сім'ї, тепер ніяке випробування для неї вже не було страшним.
Вона почала розповідати. Знову перед очима пройшов спустілий завод, смуга грози на обрії, танки Короля біля високої могили.
— Це наш Король? — поцікавилась Ганна.
— Так, наш. Я ще багатьох знайомих бачила там, — продовжувала Марина.
Вона оповідала про те, як перед машиною упала бомба, і всі уявили собі це так ясно, що навіть пригнутися захотілось. Розрив бомби пролунав, ніби і справді удар у кімнаті. Крайнєв на мить уявив собі, як сидить в кабіні машини мертва Соколова, як порожніє шлях і тільки одна розбита машина залишається в просторі степів.
Потім легкий У-2 з'явився в небі, і всі уявили привітне обличчя Росовського. От уступає він своє місце Марині, ї тільки курява злітає вгору за літаком, і в безкрайому степу люди здаються загубленою цяточкою.