— Ви знаєте, я ніколи не думала, що більшовики так розучилися конспіруватися. Звичайно, це покоління вже забуло революційні традиції. Сьогодні гестапо заарештувало організацію, залишену тут, у Києві, але як заарештувало, ви собі уявити не можете. Ці люди вирішили, що в місті радянська влада, дали якійсь жінці-кур'єрові список цілого комітету, щоб вона всіх оповістила про день засідання. Та жінка пішла, і, звичайно, за нею простежили, і весь комітет уже за ґратами. Я навіть не можу зрозуміти, що це таке: дурість, повне нерозуміння ситуації в Києві, де працюють найкращі сили гестапо, чи просто зрада? Я була кращої думки про ваших підпільників.
Вона говорила це гаряче, хвилюючись, і Соколова не могла зрозуміти головного — інтонації: співчуває чи обурюється Берг? Сама по собі звістка була страшною. Все це, звичайно, могло бути і неправдою, але чомусь думалося, що саме зараз гестапівка не бреше… Проте перевірити це повідомлення Віра Михайлівна не могла ніяк і похмуро промовчала, слухаючи переможну розповідь фрау Берг.
А що вона принесла сьогодні? Мабуть, знов казку про те, що більшовики здали Москву.
Цього разу Любов Вікторівна прийшла неговірка, роздратована. Ненависно глянула на свою полонянку, сіла до столу вечеряти — все це мовчки, гнівно. Соколова розуміла: щось трапилося дуже неприємне, але нічого не запитала; вона взагалі заборонила собі будь про що запитувати у своєї тюремниці.
— Сьогодні вночі злетів у повітря готель, де жили наші офіцери, — несподівано сказала Любов Вікторівна. — Видно, я помилялася — не всі більшовики розучилися конспіруватися.
Серце Соколової забилося несамовито часто. Значить, є-таки наші люди в Києві, значить, можна встановити з ними зв'язки!
Берг ніби прочитала її думки.
— Не дуже радійте з цього приводу. Їх уже спіймано і за два дні буде страчено. Але все-таки я думала, що такого в Києві бути не може.
Віра Михайлівна кілька хвилин помовчала, даючи собі заспокоїтися, потім уперше за весь час перебування в цій квартирі запитала:
— Скажіть мені, для чого я вам потрібна? Берг глянула на неї, вдаючи здивування.
— Ви мені абсолютно непотрібні.
— Для чого ж ви взяли мене з табору?
— Тільки з милосердя. Невже ви залишили б мене, коли б побачили в такому стані?
— Напевне!
— А от я так не зробила. Я все життя плачу добром за вчинене мені зло, але оцінити цього ще не зміг ніхто.
— Мабуть, не оціните і ви. Але тут уже нічого не зробиш, така вже моя доля.
Це лицемірне базікання обурило Соколову до краю, але вона стрималася. Любов Берг не зможе її одурити.
— Коли ви мене рятували з табору, у вас уже, напевне, був точно визначений план. Кого ви шукали?
— Я шукала знайомих. Хіба я не маю права вчинити добре діло, коли маю таку можливість? Мною керували християнські почуття, про які ви забули. Ви і мені не вірите?
— Ні.
— Даремно. Деякі плани щодо вас у мене, правда, є, але зараз про них ще рано говорити, почекаємо вашого одужання.
І вона демонстративно взялася до свого кофе, ясно даючи розуміти: розмову скінчено.
Але для Соколової розмова тільки розпочиналася. Тепер вона знала — Берг хоче її використати. Хай не сподівається, нічого з того не вийде! Віра Михайлівна краще вмре, але нічого не зробить для цієї диверсантки, якій пощастило втекти з радянської тюрми. Хай фрау Берг не радіє, з шибеницею вона все одно кінець-кінцем зустрінеться.
А може, все, що вона зробила для Соколової, ніби місточок для повороту назад, спроба спокутувати свої гріхи? Ні, на це не схоже. В усякому разі треба бути дуже обережною.
Раптом налетіли думки про Михайла Полоза, — завжди, коли радянські літаки пролітають над Києвом, вона всім серцем посилає їм привіт і бажання удачі. Адже на кожному з цих літаків може летіти він, Михайло, може бути так, що саме його рука веде в темряві важкий корабель. Він думає, що вона загинула! Як подати йому звістку?
— Ви сьогодні уставали? — покінчивши з кофе, запитала Любов Вікторівна.
— Так, на кілька хвилин. Охорону біля дверей, очевидно, треба посилити, бо я можу втекти.
Берг не звернула на ці слова ніякої уваги: охорона в будинку, де жили гестапівці, і без того була цілком надійною.
— Значить, ви одужуєте, і це приємно, — сказала вона. — Мабуть, ви маєте рацію, плани мої треба вам розповісти вже тепер, щоб ви мали час до них призвичаїтися.