Віра Михайлівна насторожилася. Ось воно, зараз наступає вирішальна хвилина.
— Мої плани дуже прості, — вела далі Берг, — я сподіваюся в недалекому майбутньому розпочати тимчасово перервану роботу Київського інституту стратосфери і дуже хочу, щоб ви мені допомогли. Нам з вами треба буде зібрати всіх людей, які залишилися на Україні…
— Ага, от кого ви шукали в таборах!
— Саме так. Ми зберемо всіх людей, кінець кінцем тут же таки опиниться і Юрій Крайнєв, і я хочу, щоб до його появи все було добре підготовано.
Берг говорила ці слова спокійно і впевнено, ніби йшлося про якусь уже давно відому і вирішену річ. Ну і нахаба ж! Віра Михайлівна вперше за довгий час дозволила собі посміхнутися.
— І ви хочете, щоб я допомагала вам у цій справі?
— Звичайно.
— Я краще вмру, ніж буду з вами працювати.
— Зараз ми нічого не будемо вирішувати. На все прийде свій час. Може, в мене знайдуться аргументи, які допоможуть вас перекопати.
Про що вона говорить? На що натякає?
— Все одно, ніколи і нізащо радянські люди з вами працювати не будуть. Ви вже одного разу переконалися в цьому, коли тримали в полоні Юрія Крайнєва.
— Тоді було зроблено багато помилок, а до того ж іншою була ситуація. Коли ви взнаєте, що радянську владу знищено остаточно, то, напевне, не станете огинатися.
Ах, от на що вона розраховує! Ну, довго ж доведеться вам чекати, Любов Вікторівно!
— Цікаво, ви ніколи не думаєте про можливість знищення гітлерівської влади? — запально сказала Соколова.
— Ні, у мене немає ніяких підстав про це думати. Адже це наші війська стоять під Харковом і Москвою, а не ваші під Берліном. Різниця зрозуміла? І давайте припинимо цю суперечку. Вам шкодить хвилюватися. Почекаємо. Час працює на Гітлера.
Вона акуратно прибрала зі столу чашки, поставила їх до шафи і зникла у своїй кімнаті.
Було про що подумати Соколовій. Слово за словом перебирала вона всю розмову. Тепер все ясно: за допомогою Соколової їм треба принадити сюди, до Києва, всіх учених, які ще могли залишитися на Україні. Ні, ніколи цього не буде! Віра Михайлівна знаряддям у руках цих катів не стане ніколи, краще смерть.
Так минуло ще кілька днів, і одного вечора Берг повернулася додому весела, як ніколи. Вона навіть якусь пісеньку наспівувала, і Віра Михайлівна подумала, що мабуть, трапилося щось погане на фронті. Може, знову відступили радянські війська? За старим своїм правилом, вона нічого не запитала, чекаючи, поки Любов Вікторівна висловиться сама. В такі хвилини ненавиділа Соколова гестапівку люто, гаряче, несамовито. Коли б трохи більше сили в руках — розірвала б. Нічого, нічого, повернеться ж колись ця сила, не вічно ж зводитиме плече цей страшний біль.
А гестапівка так і лягла спати нічого не сказавши, і від того тривога ще посилилася. І довго не могла заснути в ту ніч Соколова. Чекання нових ударів, нових зловісних подій ставало нестерпним.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
У далекому зауральському місті люди не витрачали жодної хвилини даремно. Робота йшла весь час, кожен день, кожну хвилину. Люди знали, як мало у сваті місць, де можна було б спокійно працювати, не боячись бомбового удару, і використовували цю можливість до кінця.
Почалася зима, люта, жорстока, сніжна. На всіх фронтах точилися бої, і повідомлення про них завжди викликали тривогу. Радісним весняним громом прозвучала звістка про розгром німців під Москвою. Вона відгукнулася в усіх серцях, вона розбудила найсолодші сподіванки на швидку перемогу. І найголовніше, ця звістка вселила певність, що німця можна бити в чистому полі і наша армія здатна це зробити. Від розуміння цього навіть дихати ставало легше, і робота йшла, як ніколи, швидко і злагоджено.
Розуміючи, яку силу роботи треба перевернути у найкоротший час, Крайнєв засадив усіх своїх співробітників за столи. Вони працювали, як несамовиті. Почуття відповідальності ніби подвоювало сили кожного.
І особливо гарячою і напруженою стала робота, коли прийшли перші повідомлення про те, що німці вже починають випробовувати реактивні літаки. Що це за літаки — ще не знав ніхто, але повідомлення були цілком достовірні, і весь колектив інституту працював тепер, охоплений єдиною думкою — випередити ворога.
Ганні Крайнєв поставив завдання — шукати пальне для нових реактивних двигунів. Пальне, яке застосовувалося раніше, для нових двигунів виявилося непридатним. Це мала бути майже вибухова речовина, силу якої можна було б використовувати повільно. Але для досягнення швидкостей, про які мріяв Крайнєв, саме і треба було мати в своєму розпорядженні речовину, яка б мала силу нітрогліцерину і була б слухняною, як звичайний бензин. Ганна працювала дні і ночі, працювала захоплено, невтомно. З останнім відкриттям Ганна просто не знала, що робити. Використати речовину, яка вибухає від сонячного променя, поки що не вдавалося. Надто була вона непевною для вжитку. Але саме з неї поставало майбутнє пальне для літаків Крапкова, і тому Ганна все частіше і частіше зверталася до цього зрадливого сизуватого порошку.