В ці місяці Марина Токова наче і зовсім забула про сон. Вона схудла, почорніла; її не пізнавали навіть товариші. Крайнєву доводилося часом мало не наказувати їй іти спочити.
І була на світі тільки одна річ, яка могла трохи відірвати Марину від роботи. Це бувало тоді, коли листоноша приносив в інститут листи і Марину кликали до секретарки. Траплялося це нечасто, але кілька разів на місяць секретарка обов'язково вручала Марині листа без конверта, просто складеного «вареником». Марина завжди неймовірно червоніла, одержуючи такі листи, і в інституті це скоро помітили.
Потім почало виявлятися, що Марина надзвичайно добре обізнана з усіма подіями на Південно-Західному фронті, і коли в зведеннях з'являється якась звістка саме про цей фронт, аж завмирає, слухаючи.
Ганна несхибним жіночим почуттям помітила це перша і в розмові з Мариною якось мимохідь, жартуючи, сказала про це. З того, як раптово залилася червоною фарбою Марина, Ганна зрозуміла, що вгадала правильно, але ніколи вже більше на такі теми розмови не починала. Зате між нею і Мариною несподівано встановилися дивно приятельські відносини, ніби існувала між ними тайна, відома тільки їм.
І одного разу, коли Марина одержала довгожданого листа і сама сиділа в кімнаті, туди зайшла Ганна. Було це пізно ввечері, і в інституті залишалося зовсім небагато людей. Марина сиділа біля свого столу, замислившись, і навіть не помітила Ганни.
Ганна хвилину постояла, дивлячись на замислене обличчя Марини, потім підійшла ближче, і тільки тоді дівчина отямилася.
— Ну, так що ж нам хорошого пишуть з фронту? — тихо запитала Ганна, опускаючись на стілець біля Марини.
Марина здригнулася.
— Звідки ти знаєш?
— Я нічого не знаю, — м'яко усміхнулася Ганна, — але в тебе такий замріяний вираз обличчя, що можна думати все що завгодно. Можна навіть подумати, ніби ти закохана, — продовжувала вона, лукаво поглядаючи на подругу.
— Не час зараз закохуватися, — спалахнула Марина, тільки зайвий раз підтверджуючи здогади Ганни.
— Ні, чому ж не час? Коли кохання не заважає проектуванню, то поганого тут я нічого не бачу.
Ганна явно кепкувала, і Марина це зрозуміла.
— Коли б ти його знала, — несподівано просто сказала вона, — то напевне говорила б інакше.
— Як його прізвище, коли не секрет?
— Його прізвище Росовський.
— Про Короля і Орленка не пише він нічого?
— В кожному листі, — відповіла Марина, — я і не знала, що вони тепер такі друзі.
— І як же вони там, живі, здорові?
— Король був поранений, — сказала Марина, пригадуючи, — але зараз вони вже знову всі воюють.
Глибока ніч лежала над Уральськими горами, над безкраїми степами, над фронтами війни. В кімнаті захолола пічка і вже стало холодно, бо мороз на вулиці досягав сорока градусів, а подруги все ще сиділи в кімнаті Марини, розмовляючи про далеких знайомих, які раптом стали на диво близькими і рідними.
Несподівано в коридорі пролунали важкі кроки, і в тиші прогримів чийсь грубий голос. Слова були незрозумілими, і Ганна з Мариною зразу насторожилися.
Ще раз пролунав голос, він був явно незнайомий, і тоді вже довелося глянути в коридор. Ганна і Марина вийшли і зразу навіть спинилися на порозі дверей, не розуміючи.
У коридорі, замотаний з ніг до голови у якісь шарфи чи ковдри, стояв високий чоловік. Всі покривала його були густо заліплені снігом, а пілотський шолом нагадував брилу криги. Чоловік цей щось вигукував дивною мовою, яка мало нагадувала російську. Побачивши дівчат, він швидко рушив до них, і тоді в ковдрах раптом з'явилося чоловіче повне обличчя, з відмороженим, побілілим носом.
Марина аж крикнула, побачивши цей ніс. Вона не дала чоловікові зайти в кімнату, а тут же таки в холодному коридорі стала відтирати носа снігом, аж поки він не почервонів. Тільки тоді дівчата дозволили невідомому зайти в кімнату.
Він зайшов, важко відсапуючись, розмотав свої укривала, дістав з глибоченної кишені папери, подав їх Ганні, і тоді дівчата узнали, що інженер Генрі Кервуд приїхав з Америки до них на завод для обміну досвідом.