— Про які креслення ви говорите? — крикнула, вже не в силі стримуватися, Соколова.
— От про ці, звичайно, — Дорн опустив руку кудись униз і витяг один аркуш.
Віра Михайлівна відразу ж пізнала його: так, саме це креслення залишалося там, у Спасівці. В цю мить вона величезним зусиллям волі примусила себе заспокоїтися.
— Дозвольте подивитися? — попросила вона.
— Прошу.
Чимало, видно, довелося помандрувати цьому шматкові ватманського паперу. Мабуть, не просто взяли його німці в тій затишній хаті. Хтось складав його у багато разів, намагаючись краще заховати, куля пробила його у чотирьох місцях, ніби пропекла. В одному місці жовтуватий папір прикрасила чорнувато-червона пляма: хтось рятував ці креслення ціною крові.
Віра Михайлівна роздивлялася цей аркуш, ніби читала трагічну, але від того не менш героїчну історію.
— А що коли я зараз подеру його на дрібні шматочки? — знову загораючись люттю, запитала вона.
— Пізно, — спокійно відповів Дорн. — Усі креслення вже давно сфотографовані. Я не дав би його вам до рук, коли б цього не було зроблено.
Віра Михайлівна зрозуміла, що це чиста правда. Вона ще раз подивилася на креслення. На неї війнуло спогадами, давніми і милими. Як хороше було тоді працювати, творити, винаходити… А зараз? Що вона мусить зробити зараз?
— Дозвольте, — простяг руку Дорн.
Вона віддала папір, і саме в цю мить сліпуча іскра блиснула в кімнаті. Соколова здригнулася і озирнулась. У кутку стояв фотограф з апаратом.
— Ваш патріотичний вчинок не міг залишитися незафіксованим для майбутніх поколінь, — пояснив Дорн, — а тепер давайте поговоримо про справи. Я маю повноваження запропонувати вам обійняти посаду директора Київського інституту проблем стратосфери. Ми хочемо, щоб навколо вас об'єдналися всі вчені, які мають відношення до цього питання… Війна скоро закінчиться, і ви розумієте, наскільки важливо тут, на місці, мати вже готовий колектив, здатний розв'язувати досить складні завдання.
Віра Михайлівна зрозуміла все. З її допомогою фашисти хочуть зібрати вчених і, може, навіть розпочати роботу. Ну, на це вони можуть не сподіватися!
— Я попросив би вас, — так само люб'язно продовжував Дори, — ознайомитися з текстом цього звернення до всіх учених Радянського Союзу — тих, що ми вже звільнили, а також і тих, що ми незабаром звільнимо.
Віра Михайлівна взяла, прочитала підлу писанину і подерла папірця на дрібні шматочки.
— Оце такою буде моя відповідь, — стримуючи себе, щоб не кинутися на Дорна, сказала вона.
— І все-таки, я гадаю, ви зміните свою думку, — Дорн все ще залишався люб'язним. — Поміркуйте кілька днів. Сподіваюся, завтра ви будете більш прихильні до моїх міркувань.
Що трапиться завтра?
— Мине час, — відповів Дорн, — а час великий майстер змінювати думки і переконання.
— Згадайте Юрія Крайнєва…
— Бажаю вам всього найкращого, — встав зі свого крісла Дорн, — я і не сподівався від сьогоднішньої розмови іншого результату, але цілком певен: скоро все зміниться.
У двері постукали, Дорн дозволив зайти, і на порозі виросла постать гестапівського солдата. Він привітався, підійшов до столу і поклав на стіл чималий аркуш паперу.
Дори кивнув головою. Солдат вийшов. У мовчанні чекали жінки, поки начальник прочитає повідомлення. Здивовано спостерігала Соколова, як під час читання змінювалося обличчя Дорна. Воно поволі ставало не блідим, а землисто-сірим, ще глибше запали очі, ще худішими стали щоки.
Дорн дочитав, пожував губами, ніби обмірковуючи прочитане, потім мовчки передав папір Любові Вікторівні. Та взялася читати і теж зблідла.
Це повідомлення, в якому говорилося про розгром німців під Москвою, не могло порадувати фашистів. Більше того, воно на коротку мить позбавило їх певності, але тільки на мить. Вони ще могли думати про випадковість, про «генерала мороза», який виявився сильнішим, ніж можна було сподіватися, та про подібну нісенітницю.
Тому замішання тривало тільки хвилину, не більше. Дорн перший оволодів собою.
— Нічого не трапилося, — сказав він так, ніби Віра Михайлівна його про щось запитувала, — нічого не трапилося. На чому ми спинилися? Ага… Дуже прошу вас поміркувати… Бажаю всього найкращого. Можете іти.
Це була, мабуть, найважча ніч з усіх, які минули відтоді, коли покинула Віра Михайлівна гостинну хату Оксани Коваленко. Що їй зараз треба робити? Про те, щоб підписувати звернення або іти працювати до німців, не могло бути і мови. Але це значило, що її знову повернуть до концтабору, а може, просто розстріляють. Що ж робити? Тягти, зволікати час? День-два можна, а далі вже не вийде. До речі, чому це сьогодні не прийшла ночувати додому її господиня? Може, боїться, щоб Соколова не вбила її уночі? Справедливе побоювання. Якщо вже умирати, так хоч недаром…