Не міг Валенс повірити в зраду Віри Михайлівни Соколової. Або він нітрохи не розуміється на людях, або все це якась брудна провокація, дуже тонко і хитро розрахована. Ясно тільки одно: Соколова жива, а все інше треба ще з'ясувати і перевірити.
Директор згорнув газету, поклав у стіл. Тепер перед ним постало ще важче питання: говорити про цю новину Крайнєву і Полозу чи промовчати? Може, треба почекати, поки з Києва прийдуть ще якісь точніші повідомлення?
Валенс замислився. Складне становище, і не так просто знайти з нього вихід. Ні, мабуть, все-таки треба сказати. Затаювати тут нічого. Коли Соколова справді зрадила, то про це мусять знати всі, а якщо це провокація, то про неї теж нічого мовчати. В усякому разі колектив інституту стратосфери заслуговує на повну довіру, і будь-що від нього приховувати Валенс не має права.
Він витягнув газету, ще раз подивився на фото — ні, помилки тут немає, це Віра Михайлівна, саме вона, а не хтось інший. Ясно видно характерний поворот її голови, упертий, викличний. Знову замислився Валенс: здалося йому, ніби в самому цьому рухові голови затаївся протест, обурення. Директор поклав газету на стіл, усміхнувся.
— Починаю вже вважати бажане за дійсність, — сказав вів сам до себе, почуваючи, як серце його заливає хвиля гарячого прагнення, щоб Соколова виявилася чесною, щоб це все було тільки звичайнісінькою підлою провокацією фашистів.
У двері постукали. Зайшла Марина Токова. Вона принесла на підпис якісь папери, вимоги на дефіцитні матеріали. Всі ці справи Валенс швидко вирішив.
— Дозволите іти? — запитала дівчина.
Валенс мовчав, дивлячись на її хвилясте волосся. Марина глянула на нього здивовано.
— Марино, — несподівано сказав директор, — розкажіть мені ще раз, як було вбито Соколову.
Токова незадоволено скривила губи. Вона вже сто разів розповідала цю історію.
— Для чого вам це потрібно?
— Хочу почути ще раз.
Марина розповіла все точно так, як було, нічого не перебільшуючи і не приховуючи.
— Ви самі забирали її партійний квиток?
— Так, сама.
— Де він лежав?
— У сумочці. Ця сумочка лежала поруч Соколової на сидінні. Вона завжди носила її з собою.
— А до тіла Віри Михайлівни ви доторкалися?
— Ні. Я не розумію вас зараз, чому ви запитуєте? Вона жива? Цього бути не може! У неї все плече розвернуло уламком, і кров уже не йшла. Все застигло.
— Я не маю наміру брати під сумнів ваші слова, — сказав Валенс, — мені тільки хотілося остаточно все з'ясувати.
— Трохи дивна розмова, — розсердилася Марина. — Якщо ви мені не вірите, то є ще люди на світі, я там не одна була. Король, і Орленко, і Росовський — усі це бачили. Можете перевірити.
— Заспокойтеся, Марино, — миролюбно сказав Валенс. — Помилки в житті трапляються часто, а на війні, в метушні і паніці, частіше, ніж звичайно.
— Про яку помилку ви говорите? Соколова жива?
— Які креслення вивозила вона з заводу?
— Ті, що я привезла сюди.
— В машині більше не було нічого?
— Там ще лежав чемодан Соколової. Особистий.
— Так, ви і раніше про це розповідали…
— Значить, вона жива? Ну, говоріть?
— Цього я ще точно вам сказати не можу, — відповів Валенс. — У мене до вас прохання: запросіть сюди Полоза і Крайнєва.
Нічого не розуміючи, Марина вибігла з кабінету і за мить повернулася. Крайнєв і Полоз ішли за нею.
— Що за така екстрена нарада? — загудів Михайло Полоз. — Мені саме на аеродром треба.
— Слухаємо вас, Адаме Олександровичу, — похмуро сказав Крайнєв, якого цей виклик теж відірвав від роботи.
— Є у мене для вас, товариші, тривожна новина, — сказав Валенс, — новина не військова, але для всього нашого колективу дуже важлива. Прочитайте оцю київську газету. Я хочу почути вашу думку.
Він поклав газету на стіл. Усі схилилися над фото. Полоз глянув і тихо застогнав. До краю стриманий, він не дозволив якось вирватися своїм почуттям. У його серці панувала буйна радість.
«Віра жива! Віра жива! Віра жива!» в цю мить кричало все його єство. Він навіть не міг зрозуміти, чого тривожиться Валенс. Потім до його свідомості стало доходити, в якій ситуації опинилася Соколова, і радість потьмарилася. Ні на одну мить не міг повірити Полоз, що його дружина зрадила; для нього це було так само безглуздо, як думка про перемогу німців.