— Мене, Адаме Олександровичу, треба відпустити. Далі я так жити не можу: або збожеволію, або вкорочу собі віку.
— Куди відпустити? — не зразу зрозумів Валенс.
— Спочатку до Москви, а там я вже розберуся, як мені треба діяти. Пілота-випробувача вам сюди дадуть не гіршого за мене, а я зараз у такому стані, що мені довіряти випробування крайнєвських літаків просто небезпечно.
Валенс уважно глянув на нього, замислився. Мабуть, Полоз мав рацію.
— У тебе вже є якісь плани?
— Ні, зараз немає ніяких, але залишатися в такій невідомості я теж не можу, краще вмерти.
— От ніколи не думав, що ти здатний на істерику.
— Це не істерика. Так треба зробити.
І Валенс теж подумав, що так треба зробити, йому й самому страшенно хотілося знати про Соколову все, він не вірив підлій газеті, але заперечити їй не міг. Валенс ще хвилину подумав і сказав:
— Добре, я тебе відпущу. Так, мабуть, буде правильніше.
І за кілька днів майор Полоз уже стояв біля вікна вагона швидкого поїзда. Крайнєв, Марина і Валенс стояли на пероні, махаючи хустинками. «Щасливої дороги! Чекаємо новин!»
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Тепер Віра Михайлівна Соколова розуміла цілком ясно, що з Києва, з гостинної квартири Любові Вікторівни Берг треба негайно зникнути. Зробити це просто: досить вийти на вулицю, завернути за ріг і відчути себе цілком незалежною від усіх ворогів. Зараз ніхто її не охороняє — Берг і справді переконана у повній недоцільності втечі. Фото в газеті назавжди відрізало Соколовій усі шляхи до повернення. Тепер в очах радянських людей вона виглядає справжньою зрадницею. Куди ж тікати?
Так, на перший погляд усі розрахунки Берг цілком вірні. Але все-таки вона помиляється. Можна і в цьому розпачливому становищі знайти вихід. Невже людина, яка почуває себе невинною, не зможе цього довести? Складна все-таки, дуже складна це справа. Кому зараз, під час війни, захочеться розбиратися — винна чи не винна Соколова, зрадила вона чи залишилася вірною Вітчизні? У кращому випадку розгляд справи відкладуть на багато років до кінця війни. І все-таки треба йти до своїх, тільки до своїх і більше нікуди, що б там не було!
І, звичайно, не можна ні дня залишатися під крилечком Берг. Треба зникнути. Куди? Невідомо. Де можуть бути партизани? Де можуть бути взагалі друзі? Нічого не знає Віра Михайлівна Соколова, а мусить знати, неодмінно мусить знати.
Які у неї є документи? Одна тільки довідка з концтабору, де написано, що вона випущена на поруки Берг. Гестапівка віддала їй цю довідку, щоб можна було показувати на контролі в інституті. На всякий випадок і це може придатися. Грошей у неї немає ні копієчки, — це дуже погано. А до того ж куди вона піде? Куди?
От це останнє мучило і гнітило Віру Михайлівну найбільше. Ще ніколи в житті не опинялася вона в такій самотині, без друзів, без людей, які можуть допомогти… Важко навіть уявити щось гірше…
Та сидячи тут, у кімнаті Берг, друзів не знайдеш. Значить, треба діяти сміливо, рішуче…
Хто залишився в Києві? Нічого невідомо. Але коли в неї десь і є друг, то він мусить знайтися там, на заводі, де вона ще так недавно була директором. Значить, неодмінно треба дістатися у заводський виселок…
Маючи певну мету, Віра Михайлівна вже не могла зволікати. Вона вдяглася в своє нове пальто (надто воно помітне, треба буде замінити), сказала солдатові, який стояв на сходах, що йде в інститут. Солдат байдуже хитнув головою — йому було дано точні вказівки: Соколова може ходити цілком вільно.
Віра Михайлівна вийшла на вулицю, пройшлася трохи, озирнулася — ні, ніхто не стежить за нею. Чи, може, це тільки так здалося? Треба перевірити, ще походити.
Грудень дзвінкими морозами прийшов у Київ. Дув пронизливий холодний, хоча і несильний вітер. Обривки якихось афіш і оголошень теліпалися на стінах., Приватні крамнички на вулицях Леніна і Володимирській уже повиставляли свої» вивіски. Недалеко від опери скоро має відкріпися ресторан.
— Нічого, нічого, — стримувала себе Віра Михайлівна, — будете ви летіти звідсіля зі своїми кафе і ресторанами, аж курітиме.
Вона ходила так з годину і остаточно переконалася: ніякий шпик не йде за нею хвостом — видно, міцно увірувала Любов Вікторівна у непогрішимість власних розрахунків.
Комісійна крамниця трапилася недалеко від Бессарабки, їх у той час у Києві розплодилося дуже багато. Продавалися в них, в основному, речі, стягнені з покинутих квартир.