Господар крамниці — невисокий, повненький, видимо дуже задоволений своїм життям і становищем чоловічок — зустрів Віру Михайлівну привітною посмішкою. Так, він з охотою візьме на комісію таке хороше пальто. Що, пані потребує гроші негайно? Це, звичайно, теж можливо, але тоді ціна буде інша. Звичайно, він не дозволить собі зобидити таку приємну пані. А в чому пані збирається повертатися додому? Потрібний якийсь одяг? Найліпше звичайна фуфайка? Дуже добре, саме є одна така, майже нова і коштує недорого. Але для проведення всієї цієї операції потрібен якийсь документ. Чи не може шановна пані його показати?
Соколова показала свою довідку. Вона справила на комісіонера надзвичайне враження. Написано її було на гестапівському бланку, і ніяких запитань можна було не задавати.
Через кілька хвилин Віра Михайлівна вийшла з крамниці, змінена до невпізнання. Від розкішного пальта залишився тільки спогад. Теплий ватник грів не гірше, але, напевне, був не такий помітний. У внутрішню кишеню ватника вона поклала решту грошей. Що ж, поки що все іде непогано. Зараз її вже важче зловити, вона стала непомітною. Побачимо, як буде далі, заспокоюватися ще рано.
Вона вийшла до Сінного базару, намагаючись не проходити двічі по одній вулиці, і крутим спуском зійшла до Подолу. Щоб дістатися до заводу, треба перейти Дніпро. Мости зірвані, але німці вже встигли поставити понтони. Треба взнати, чи дозволяють переходити цивільним?
Соколова йшла, не викликаючи ні в кого підозри. Іде собі жінка у поношеній фуфайці — сотні, а може, і тисячі таких ходять по Києву. Коли взятися всіх перевіряти, так і цілого життя невистачить. Вона без пригод дійшла до мосту і побачила комендантський посилений патруль. Міст пильно охороняли.
У Соколової невистачило сміливості спробувати перейти Дніпро. Адже це значило лізти просто в пащу гестапо, наражатися на найбільшу небезпеку. Вона відійшла далі, подалася на Поділ, аж до Контрактової площі, заховалася у руїни якогось будинку, сіла на биту цеглу і замислилася.
Що зараз робити? Куди іти і де ночувати? Адже в Києві вона не знає нікого. А кого вона знає на заводі? Хто там залишився? Нічого невідомо. Сотні запитань постали перед Вірою Михайлівною, одне страшніше за одне, всі вимагали відповіді, і знайти цю відповідь вона не могла.
Соколова сиділа довго у своїй схованці, потім встала і рішуче пішла знову до мосту. Коли сидіти отут непорушно — нічого хорошого не буде, а в неї е шанс перейти Дніпро, і шанс цей треба використати саме сьогодні, бо завтра вже буде пізно. Адже зараз Берг ще не знає про її втечу, і ніхто не шукає Віру Соколову. Значить, сьогодні ще може згодитися довідка, яка завтра вже, напевне, стане путівкою у в'язницю. Риск величезний, але рискнути треба. Навіть коли її затримають, то вона ще може повернутися назад і сказати, ніби просто гуляла.
Сама розуміючи неправдоподібність і сміхотворність такого пояснення, але заспокоївши себе ним, Соколова рішуче підійшла до патруля. Солдати глянули на неї без усякого інтересу. Єфрейтор спитав документа.
Ця мить вирішувала все, і рука Соколової ледве помітно тремтіла, витягаючи довідку. Як хотілося їй повернутися і побігти від мосту, сховатися від поглядів німецьких солдатів, які отут на березі Дніпра, під подихами грудневого вітру і міцного грудневого морозцю виглядали просто жалюгідними.
Але відступати вже було неможливо. Повернися вона тільки на одну мить, якось вияви свій острах — і все загине.
Та змерзлий єфрейтор не був схильний вдаватися до поглиблених спостережень чи переживань. Сотні людей проходили перед ним щодня, і ця служба насточортіла йому до нудоти. Він глянув на гестапівську довідку, спитав, куди йде Соколова, і махнув рукою. Штамп гестапо для нього важив значно більше за всі підозри.
Віра Михайлівна тихо сказала «спасибі» і пішла вздовж мосту. Вона йшла повільно, примушуючи себе не поспішати, не бігти, але кожен крок здавався їй останнім. Ось зараз схаменуться солдати, доженуть її, схоплять…
Думка була такою страшною, що кроки стали частішими самі собою, але Соколова знову стримала себе. Вона мусить іти не поспішаючи, спокійно, вона не має права жодним рухом виявити свої почуття.
Унизу прудко бігла чорнувата Дніпрова вода. Біля берегів річка вже замерзла, але на стромі ще вирувала, ще не хотіла покоритися білим кайданам. Хвильки набігали на важкі понтони і з шумом обламували нарослі крижини. Соколова підходила до другого берега, де теж стояла німецька застава, і знову холодок остраху і непевності з'явився в грудях.