— Спіть годину, — сказав він, — тимчасом я вам щось їсти роздобуду.
І вийшов з кімнати, міцно, на прогонича, замкнувши важкі дубові двері.
Коли всі робітники та інженери виїхали на схід, дід Котик залишився у пустельному селищі, і трапилося це не випадково, йому теж запропонували евакуюватися, але він відповів:
— А хто на хазяйстві залишиться? Хтось же мусить тут за всім доглядати, чи так все і віддати німцям?
— У вас троє синів у армії, вас можуть заарештувати, — говорили йому.
— Кому я потрібний, трухлий пень, — сміявся Котик, — нікому до мене і діла немає, а користь якусь я ще принесу. От подумайте, тоді і побачите, чия правда…
Подумали, подумали і вирішили залишити діда Котика на старому місці. І справді, сивий, як голуб, патріархальний дід, що йому вже не знати скільки й років, ні в кого не міг викликати підозри, а користі міг принести багато. І зразу після приходу німців якісь люди стали ночами з'являтися у дідовій кімнатці. На ранок вони зникали без сліду, а дід усе ходив, ніби повновладний господар, вулицями покинутого заводського селища. Воно тепер тільки здавалося пустельним; у кількох квартирах жили якісь приблудні мешканці, всіх їх дід знав досконало. У гестапівського коменданта дід не викликав жодної підозри, і до осені сорок першого року його перебування в маленькій двірницькій було легалізовано остаточно.
Отже, старий Котик міг нічого не боятися в цьому селищі, але поява Соколової трохи збентежила його. Як вдасться її врятувати, дід ще не знав. У тому, що Віру Михайлівну треба саме рятувати, він був переконаний.
Тепер він вийшов на розвідку, перевірити, чи не помітив ще хто диму над будинком, чи не бачив, чи не впізнав хто колишньої директорші заводу?
Для початку він зайшов саме у стару директорську квартиру і ще раз запалив плиту, щоб усі бачили дим, потім умисне з'явився на балконі, кілька разів заходив у кімнату і зачиняв вікна; потім, переконавшись, що кілька випадкових перехожих уже бачили його за цією роботою, пішов вулицею до комендатури, когось зустрів, з кимсь перекинувся кількома словами, а на запитання: «Чого це ви, діду, в тій порожній квартирі вогонь розвели?» — дуже задоволено відповів: «Жити там збираюся».
Після того він ще з півгодини ходив по селищу, заходячи то в один, то в другий будинок, ніби перевіряв чи шукав кого, а тоді повернувся додому, на перший погляд не зробивши нічого корисного. Але так могло здатися тільки на перший погляд: усе, що треба, діл встиг організувати.
Коли він загримів засувом, прочиняючи двері, Віра Михайлівна схопилася з ліжка, не розуміючи, де вона опинилася. Посмішка діда зразу заспокоїла її. Ох, як це хороше — мати біля себе друга!
— Зараз буду годувати вас, Віро Михайлівно, — вже гудів у бороду дід, роздуваючи вогонь у невеличкій, ним самим складеній плиті.
— А їсти я хочу страшенно, — щасливо засміялася Соколова.
— Ну, я тут поратимусь, а ви тимчасом розповідайте, — не то попросив, не то наказав дід.
Він ворушився по кімнаті плавно і впевнено, сивий, лагідний, із світлими, вже від старості вицвілими очима, які так уважно вдивлялися в кожну дрібницю. На плитці закипала вода. Дід чистив картоплю, щось сипав у каструльку, порався не гірше доброї господині.
Віра Михайлівна почала розповідати. Дід Котик мусив знати усе, до найменшої подробиці.
Чиста запашна кімната Оксани Коваленко знову з'явилася перед нею, і розумні, гострі оченята Вані глянули, ніби живі. Потім Дарницький табір, залитий кров'ю і гноєм, млосно смердючий, огидний. Стара знайома Любов Вікторівна Берг проходить за дротяною огорожею, і Віра Михайлівна несподівано прокидається в чистому теплому ліжку. Потім високий кабінет, де сидить у знайомому кріслі Людвіг фон-Дорн, спалах ясного світла і підле фото в газеті.
Віра Михайлівна розповіла все, намагаючись нічого не забути. Дід Котик слухав мовчки, тільки інколи кивав сивою бородою, ніби притакував беззвучно.
— Оце, здається, і все, — закінчила своє оповідання Соколова. — До війни, коли таке розповісти, і не повірив би ніхто.
— Еге, що до війни було — минулося, — відгукнувся дід, — а після війни життя кожної людини буде таке, хоч книгу пиши. Прошу, сідайте, Віро Михайлівно, до столу, а то я вже, мабуть, вас голодом заморив.
І посунув до Соколової тарілку з супом і поклав перед нею саморобну дерев'яну ложку.
Давно не їла Віра Михайлівна чогось смачнішого. І хоч це був звичайнісінький куліш, у якому пшонина пшонину догнати не може, їсти його хотілося якомога довше.