Віра Михайлівна не наполягала. Адже і дід наражається на смертельну небезпеку, переховуючи її. В оголошенні ясно сказано: «Хто допомагатиме вищезгаданій Соколовій переховуватися, буде покараний на горло». Значить, він не буде зволікати у своїх стосунках з невідомим «богом». Але Віра Михайлівна все-таки не втрималася.
— От піймають мене тут, — сказала вона, — повісять поруч з вами, тоді знатимете, як богу молитися.
— І таке може бути, — погодився дід, — тільки бога все одно турбувати раніше часу не можна. Давайте, Віро Михайлівно, подумаємо, чим нам повечеряти.
Витяг з якогось закапелка картоплю, банку старого маргарину. Скоро кімната сповнилася смачним духом смаженини.
Так минуло ще два дні — час, проведений у нестерпному чеканні. Тисячі планів з'являлися в голові Віри Михайлівни і розбивалися вщент, ударившись об непорушну впертість діда.
— Почекайте, Віро Михайлівно, — відповідав він, — бог про наше з вами існування знає, хай собі і думає, раз він всемогущий. А витикатися з кімнати вам ні в якому разі не можна. Якісь чужі люди на висілку з'явилися, можуть вас виказати.
Соколова дуже добре розуміла справедливість дідових слів, але терпіти з кожною годиною ставало все важче. Їй хотілося руху, дії, боротьби, а тут сиди замкнений в чотирьох стінах. І хоч в кімнаті тепло і неголодно, можна збожеволіти від чекання.
На третій вечір хтось тихенько постукав, і дід відчинив зразу ж, навіть не запитуючи, хто прийшов: видно, про це ще раніше доповів йому умовний знак. У кімнату зайшла селянська молодиця з чималим клунком на плечі.
— Здрастуйте, діду, — протяжно, по-поліському проспівала вона. — А хто це у вас в гостях, чи не оженилися бува, поки я по людях ходила?
— Сідай, Килино, знімай свою кожушину, — привітно засміявся дід. — Ні, я ще не оженився, тебе чекаю.
— А мене тобі, дідові, чекати нічого, — весело відповіла молодиця, — я собі молодого знайду, а ти мені не в моду…
Соколова слухала цю розмову здивовано. Було схоже, ніби у глибоко мирний час десь біля криниці зустрілося двоє і базікають, не маючи якоїсь важливішої теми для розмови.
— Знайомся, Килино, — нарешті сказав дід, — ось Віра Михайлівна Соколова, це ти по неї прийшла.
Тітка Килина уважно глянула на Віру Михайлівну, усміхнулася, простягнула руку, повернула свою нову знайому обличчям до благенького каганчика, який освітлював кімнату.
— Нічого, не дуже схоже, — професійним тоном сказала вона, — видно, та карточка наспіх робилася. Ну, та ми вас ще трохи підмажемо, так не те що на саму себе — на чорта скидатися будете.
Тільки тепер зрозуміла Соколова, що оце і є той посланець, на появу якого так терпляче і спокійно чекав дід Котик.
— А куди ми з вами підемо? — вихопилося у неї.
— Неблизький світ, — зітхнула Килина.
— Куди ви підете, це навіть тітка Килина за сто верстов від Києва взнає. А до того часу не знатиме жодна жива душа, — урочисто сказав дід. — Навіть я не знаю. Одне тільки можу сказати, Віро Михайлівно: підете до друзів, а вони вже там вирішать, як вас рятувати від гестапо.
— Я готова іти, — схопилася Соколова.
— А поспішати нічого, — спинив дід Котик. — Килині ще завтра на базар сходити треба; все мусить бути правильно: раз вона на базар приїхала, значить, мусять там її люди бачити, а кого не слід, того бачити не мусять, — повчав він лагідно, але твердо. — Значить, поспішати вам нікуди, а треба чекати.
Але саме оці останні хвилини чекання були особливо нестерпними для Віри Михайлівни. Ще до світанку десь пішла і зникла тітка Килина. Вона не приходила так довго, що здавалося, взагалі ніколи не повернеться.
— Повернеться, їй уже не вперше, — лагідно заспокоював дід Котик.
І дійсно, незадовго до полудня тітка Килина повернулася. На базарі, який був у сусідньому районовому містечку, виміняла вона якийсь одяг і чоботи для Віри Михайлівни.
— Нам далекий шлях, у черевиках ноги поморозите, Вона нічого не забула, і через кілька хвилин після її повернення Віра Михайлівна виглядала вже як літня селянська молодиця, у теплій хустці і важких кирзових чоботях.
Дід обдивився її з усіх боків, строго, критично, і не знайшов до чого прискіпатися.
— Тепер вам трохи фотографію підмалювати, — підморгнув він, — і просто хоч перед гестапо гуляй, і ніхто не впізнає.
Підмалювати «фотографію» було найпростішою справою. Глянувши в маленький уламочок дзеркала, який дід не забув принести, Соколова сама себе не впізнала.
— Ну, тепер трохи підкріпимося, і в дорогу, — оголосив дід.
Хоч як хотілося Вірі Михайлівні швидше іти, але довелося підкоритися. Вони сіли до столу.