— Побачила не вперше, але розбирати навчилася тільки сьогодні, — весело відповіла Віра Михайлівна.
Карпо Лойченко недовірливо похитав головою.
— Коли стріляти спробуємо? — запитала Соколова.
— Коли Ковпак дозволить і патронів дасть, — непривітно відповів кулеметник, дивлячись, як швидко ворушаться пальці Віри Михайлівни, збираючи затвор.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
У Москві майор Михайло Петрович Полоз затримався недовго. Правда, у відділі кадрів, де його дуже добре знали, прохання майора викликало здивування, але не знайшло заперечень. Не в тил же проситься людина, а на небезпечну роботу, чого ж не задовольнити її бажання? От дивно тільки, що Валенс відпустив його від себе… А проте хай іде в транспортну авіацію, яка обслуговує партизанські загони.
Так майор Михайло Полоз став командиром загону літаків спеціального призначення і сам сів на важку, але надійну машину ЛІ-2. Давно вже йому не доводилося працювати у таких незвичайних умовах. У вітер і сніг, майже завжди уночі, по нелітаних трасах вів він свого літака, приземлявся на таких аеродромах, де, здавалося, і звичайний У-2 не міг сісти. Привозив партизанам патрони, вибухівку і газети, забирав поранених і десь недалеко перед світанком злітав з примітивних аеродромів, намагаючись будь-що перетнути лінію фронту до сходу сонця.
І всюди, в якому б партизанському загоні він не опинився, одним з перших слів його було запитання про Соколову. Він запитував обережно, ніби намагаючись самому собі не признаватися, як боляче вимовляти ці слова. Він і на мить не повірив, що його дружина могла зрадити. Тут все могло бути, від добре зробленої інсценівки до широкої провокації. В усякому разі він, Полоз, усе мусив знати, все перевірити.
— Здається, скоро щось узнаємо про твою дружину, — сказав йому Ковпак, коли вже в середині зими Полоз з'явився в загоні.
Від несподіванки Полоз аж здригнувся.
— Де вона?
— От де вона — ще не знаю, — сховав у вусах посмішку партизанський генерал. — Щось із нею, напевне, твориться, а що саме — я не розібрався.
— Що ви знаєте? — наполягав Полоз.
— Точного ще нічого, — відказав старий партизан. — Вона живе в Києві, а далі нічого невідомо. Наступного разу, як прилетиш, може, я тобі щось новеньке приготую, а до того часу доведеться потерпіти.
Наступного разу, коли Полоз посадив свою важку машину на лісовому аеродромі і з'явився у штабі Ковпака, Сидір Артемович мовчки показав йому шматок паперу, де було надруковано об'яву про нагороду за голову Соколової.
— Знаменитою твоя дружина стала, — засміявся генерал.
— Де вона?
— Зараз цього не знаю, але, мабуть, скоро знатиму. Коли Гітлеру до лап не потрапить, то вже, напевне, з кимось із наших зв'яжеться. А де вона зараз, один тільки бог святий знає.
Як несамовитий ждав Полоз нового польоту до Ковпака. А тут, ніби навмисне, білоруси розвинули діяльність по гітлерівських тилах, повели бої; з'явилися у них поранені, довелося возити їм багато патронів; здавалося, ніколи вже не пошлють до Ковпака його надійний ЛІ-2.
Але наступила така ніч, коли Полоз із своїм літаком знову опинився на партизанському аеродромі. Тільки-но виключили мотори, майор уже опинився на землі і швидко пішов, майже побіг до Ковпака.
— Поспішаєш? — засміявся старий партизан. — Є для тебе новини. От тільки почекай, дай трохи звільнитися, тоді з тобою поговоримо. Справа серйозна.
— Вона жива? — вирвалося у Полоза.
— Жива. Не підстрибуй на одному місці. Поговорити треба. Почекай, поки з людьми діла закінчу…
Полозові тепер здавалося, ніби Ковпак веде силу-силенну непотрібних розмов, навмисне відтягає час, робить якісь незначні справи, які, напевне, можна було б відкласти. Тепер хвилини тяглися одна за одною повільно, мляво. Велика секундна стрілка на точному годиннику ніби по мерзлому циферблату біжить, глянеш на неї, а вона все на старому місці, секунди дві-три пройде, а потім ніби стане…
— Ходімо до мене в хижу, — нарешті запросив Ковпак, коли найневідкладніші справи було зроблено, — будемо вечеряти і говорити.
В сусідній кімнаті на столі стояла скромна вечеря. Ковпак сів на лаву, своїми гострими і водночас дуже добрими очима глянув на Полоза і сказав:
— Ну так от, бачу я, як тобі не терпиться все знати. Жива і здорова твоя дружина. Більше того, у нас вона.
— Де? — аж підскочив Полоз.
— Почекай, прийде час — побачитеся. Поговорити нам з тобою і добре подумати треба.
— Про що думати?