— Зараз скажу, — Ковпак поклав у рота шматок хліба, довго жував, проковтнув. — Чорти б їх забрали, обіцяли дантиста прислати, щоб зуби мені зробив, так і досі не шлють, а без зубів знаєш, як погано партизанові…
— Ви мені зуби не заговорюйте, товаришу Ковпак.
— А я і не заговорюю. Давай про твою дружину поміркуємо. Недавно з'явилася вона в нашому загоні; посилав я туди одну молодицю, і вона привела її. Розповідала мені Віра Михайлівна всю свою історію. Дуже вона неймовірна, хоча ми тут до всякого вже звикли.
Ковпак помовчав, знову пожував, ніби кожне слово обсмоктував.
— Так, — продовжував він. — Значить, потрапила вона до концтабору в Дарницю, і на поруки її взяв не хто інший, як гестапівка Берг. І не тільки пригріла, але і вилікувала і, можна сказати, врятувала життя. Тоді запропонувала почати працювати на німців. Зробили вони те фото провокаційно — креслення ті залишалися далеко від Києва, а як у руки гестапо потрапили — невідомо. Коли трапилася нагода, Соколова втекла, і гестапо не гаючись нагороду за її голову призначило. Так розповідає Соколова, і я їй вірю.
— Так в чому ж справа? Що вас бентежить?
— А бентежить мене трохи ваша зустріч, — відповів Ковпак. — Це ж ти тепер за всяку ціну намагатимешся її на Велику землю вивезти, а я хочу тебе попросити нього не робити.
— Чому? Людина поранена була, по концтаборах поневірялася…
— Все правильно. А тепер подумай, що буде, коли вона з таким хвостом додому повернеться. Те, що для нас тут здається цілком природним, там може викликати багато підозрінь. І сама вона нічого не зможе довести… От і можемо ми втратити дуже хорошу людину. Звичайно, після перемоги все ясним стане, але до того часу багато горя у неї може бути…
— Це чиста правда, — сказав Полоз.
Зараз він думав про Ковпака з величезною повагою. От сидить у цій звичайній сільській хаті вже літній і дуже мудрий чоловік, і життя кожної людини, її честь і добре ім'я для нього дороге; заплямувати даремно він нікого не дозволить. Полоз раптом відчув, яке це щастя, що Віра Михайлівна потрапила саме сюди, до партизанів.
— Мабуть, ви праві, — сказав він, встаючи з-за столу. — Хай повоює з вами; зараз це для неї найпочесніше місце…
— От я теж так думаю, — примружив очі Ковпак. — Про розмову нашу ти їй зараз нічого не говори… Нащо людині, та ще в партизанському загоні, зайвий раз настрій псувати? Досить нам уже його німці зіпсували.
— Звичайно, — сказав Полоз, — я їй нічого говорити не буду. Де мені її зараз побачити?
— Через дві хати ліворуч.
— Мені можна іти?
— Іди, тільки не затримуйся довго. Через дві години поранених привезуть, через три летіти можна.
— Добре, я не затримаюсь.
Полоз вибіг з хати, різко завернув ліворуч. На мить спинився. От зараз вона буде, ця хвилина, якої так чекав він довгі місяці.
У другій хаті ліворуч ще світився благенький вогник. Полоз підійшов до вікна, глянув. Забрехала собака, потім замовкла. Біля столу в хаті сиділа якась дуже знайома і водночас чужа жінка. Ох, як же вона змінилася і постаріла за ці місяці! — Полоз зайшов у сіни, постукав.
— Заходьте, — почувся знайомий голос.
Тут уже майор Полоз не витримав. Він кинувся в хату, схопив Віру Михайлівну в обійми і, незважаючи на зацікавлені гострі очі, які несподівано з'явилися і на печі, і на лаві, став цілувати дороге обличчя.
Йому не треба було слухати якісь розповіді і вишукувати докази. Досить тільки глянути в ці рідні, любі очі, щоб назавжди переконатися: брехати вони не можуть.
— Я знала, що ти прийдеш, — нервово гладячи його по голові огрубілою рукою, говорила Віра Михайлівна, — я знала, що ти будеш тут, інакше бути не могло…
А з печі вже злазила господиня, якісь дівчата-партизанки теж повставали від сну з категоричною вимогою: розповідайте, що твориться на Великій землі. І Полозові довелося розповідати, і, може, тільки через годину вдалося йому залишитися з Вірою Михайлівною вдвох. Він слухав її розповідь, ні про що не запитував і розумів усе до останнього слова, до найлегшого подиху. І водночас справедливість слів старого Ковпака зараз ставала все яснішою, і почуття поваги до нього зростало з кожною миттю.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Орієнтовні дані майбутнього турбореактивного двигуна до Крайнєва принесли несподівано. Він знав, що одно з Центральних конструкторських бюро працює над цим завданням, але навіть припустити не міг, щоб результати могли з'явитися так швидко. Правда, двигун ще не був побудований, а лише спроектований, але все-таки величезну частину роботи вже зроблено.