Десь далеко почулися постріли. Вони все частішали, злилися в суцільну тріскотняву. Почулося кілька гарматних розривів.
— Протитанкові гармати притяг, — сказав Лойченко.
— А може, вони і не підуть по нашій дорозі? — висловив несміливе припущення Іван Синиця.
— Підуть, — похмуро відповів Лойченко, — вони по всіх дорогах просочитися спробують.
Віра Михайлівна лежала біля кулемета, слухала розмову двох партизанів, добре розуміла почуття, які пакують зараз у серці Івана Синиці, ї на душі їй було спокійно. Вона знала, що це завдання дуже небезпечне, але все-таки є надія повернутися до загону. Це не з тих завдань, коли знаєш, що ідеш на вірну загибель, хоч зустріти смерть і позмагатися з нею доведеться напевне.
Десь далеко — здавалося, ніби за багато кілометрів, — почулося тихе, приглушене гудіння. Приходило воно ніби просто з лісу, і партизани насторожилися, зовсім заклякли у своїх неглибоких окопах.
— Якась машина іде, — нервово сказав Синиця, окоп якого був розташований найближче до дороги.
— Протитанкову гранату приготуй, — наказав Лойченко.
— Вона вже давно готова, — відповів Синиця, кладучи тепер перед собою в'язку з кількох звичайних гранат.
Вони замовкли, і в лісі знову запанувала тиша. Навіть гудіння затихло — нічого не чути з темної лісової далини.
«Може, вони і не підуть нашою дорогою?» весь час билася в голові Івана Синиці настирлива думка. Але незабаром щось важке, квадратне, темно-зелене з'явилося у просвіті дороги, ніби важкий бегемот чи буйвол намагався продертися між густими соснами.
— Бронемашина, — тихо сказала Соколова.
— З кулемета по машині не бити, — наказав Лойченко, — за нею мусять іти солдати, тих з кулемета. А машину гранатою.
— Єсть, гранатою, — бліднучи, відповів Іван Синиця.
Це були найстрашніші хвилини чекання, коли ворог уже йде на тебе, а ти мусиш непорушно лежати, доки він наблизиться, щоб вдарити напевне. Соколова бачила, як важко Іванові даються ці хвилини, як хочеться йому вже стріляти, розпочати бій. Але він знав, що кожен постріл, зроблений раніше часу, означав певну смерть і зірване завдання.
— Спокійніше, спокійніше, — сказала Соколова тихо, але досить чутно, — спокійніше, товаришу Синиця.
— Я спокійний, — озвався партизан, блискаючи на Віру Михайлівну ясно-синіми схвильованими очима.
— Тихо, ви, — прошепотів Лойченко.
Він лежав поруч Віри Михайлівни у окопі і весь був зайнятий спостереженням, вибором хвилини, коли треба вдарити. Здавалося, навіть тінь хвилювання не може торкнутися його серця. Віра Михайлівна, яка зараз правила за другий номер кулеметного розрахунку, глянула на його зосереджене обличчя і замовкла. Їй знову подумалося, що так і не вдалося згадати, звідкіля вона знає це обличчя, але для роздумів уже не залишалося ні хвилини: важко похитуючись на піскуватих вибоях лісової дороги, німецька бронемашина підійшла зовсім близько. З десяток солдатів у сіро-зеленій мишастій уніформі обережно ішли за нею, намагаючись знайти захист за бронею від усяких несподіванок.
— Спокійно, спокійно, — вже не для Івана Синиці, а для себе самої повторювала Соколова, — спокійно.
Вона глянула на обличчя своїх товаришів. Вони були бліді, аж зеленкуваті від напруження. Соколова спробувала усміхнутися, губи не послухалися.
«Мабуть, я страшенно хвилююся», подумала вона, але в ту ж мить відчула, як хвилювання зникло.
Іван Синиця кинув свою в'язку гранат. Він зробив це раніше ніж треба, бо не витримали нерви. Високий стовп жовтого піску виріс перед тупим рилом бронемашини. Вона похитнулася, на мить спинилася.
Лойченко натиснув спуск, і зразу ожив ліс частими ударами і свистом куль. Кілька струменів вогню вирвалися з бронемашини. Всі її кулемети били по лісовій зелені. Німці ще не знали, де саме заховався ворог, били навмання, але одна куля все-таки знайшла груди Івана Синиці. Доки йшов бій, цього не помітила Віра Михайлівна. І тільки тоді, коли не витримали німці і відступили за зелену стіну лісу, глянула і охнула від несподіванки.
Синиця лежав обличчям до землі, і тонка цівка крові пливла з-під його грудей.
— Убили?
— Ні, важко поранили, — сказав Лойченко, перевертаючи обважніле тіло Івана.
— Що ж робити?
— Нічого. До вечора триматися тут.
— Він умре.
— Можливо.
Віра Михайлівна підповзла до непритомного Синиці, скинула ватника, перев'язала рану.
— Крові багато витекло, може зле скінчитися.