І тоді розпочався нерівний бій. Як проклинав себе Лойченко, згадуючи, що на свою голову навчив Віру Михайлівну стріляти з кулемета; як лаяв він себе у думках за те, що вибрав таку хорошу позицію… Але лай себе чи не лай, можливий шлях був тільки один: Віру Соколову треба вбити, бо інакше до партизанів не повернешся…
Бій тривав довго. Німці боялися заглиблюватися в ліс, але підходили щораз ближче, і все важче ставало відбивати їхні атаки.
А сонце вже заходило Воно черкнулося далеких пагорбів, освітило востаннє верхівки сосен, і в лісі зразу посутеніло. От ще трохи, і наказ Ковпака буде викопано, і можна відступати.
Німці полізли в останню атаку. Тепер вони вже не боялися лісу — сутінки мали їх приховати. Це була єдина правильна для них тактика, і Віра Михайлівна добре це розуміла. Вона била зі свого кулемета, але знала, що на неї щохвилини можуть кинутися ззаду, і не могла збагнути, чого чекають німці.
Саме ці постріли, відгомін цієї боротьби чув Ковпак.
Віра Михайлівна дала коротку чергу по двох німцях, які висунулися з-за повороту дороги, як раптом хтось просто впав у її окоп, схопив за руки і вилаявся страшно і люто. Віра Михайлівна пізнала голос Лойченка.
За мить, уже добре зв'язана, вона лежала на своєму старому місці і дивилася на німців, які перемовлялися між собою. До Лойченка вони зверталися як до свого, і Соколова тихо застогнала від люті.
Недалеко почулося гудіння машини. Хтось підійшов до групи німців, почулися слова привітання, і Любов Вікторівна Берг наблизилася до розбитого окопу.
— Засвітіть ліхтар, нічого не видно, — наказала вона. Зразу спалахнуло кілька електричних ліхтариків.
— Здрастуйте, Віро Михайлівно, давненько ми з вами не бачилися, — насмішкувато сказала Берг, світячи просто в обличчя Соколовій. — Так-то ви відплатили мені за гостинність!
Віра Михайлівна мовчала. Їй тепер ні про що було говорити з гестапівкою, все ясно.
— Це я заманив її у пастку і зловив, — почувся голос Лойченка. — Коли б не я, ніколи б нам її не впіймати.
— Знаю, — відповіла Берг. — Нагороду одержите, коли виконаєте всі покладені на вас завдання. Кладіть її в машину.
Вона глянула на темний ліс. Дерева нахилили свої віти, наче намагаючись підслухати розмову. Берг відчула себе дуже незатишно.
— Швидше, — скомандувала вона, — у нас ще багато діла. Завтра партизани мусять бути знищені.
Все останнє трапилося так швидко, що Соколова зразу не все зрозуміла, а потім ніколи не могла згадати в деталях.
З лісу блиснули дрібні, ясно видимі вогняні цяточки, і німці стали падати на землю. Хтось закричав, почулися швидкі кроки, біг, викрики; коротка сутичка в цілковитій темряві. Хтось тікав, когось намагалися наздогнати — нічого не розбереш у такій кромішній темряві, та ще лежачи зв'язаною на землі.
Нарешті знову з'явилося світло маленького ліхтарика.
— Ріж мотузка, — наказав знайомий голос, і Соколова відчула дотик холодного сталевого леза.
— А цих тут прикінчимо чи до Ковпака поведемо? — запитав теж знайомий голос.
— До діда поведем, — весело відповів перший. — Все. Вставайте, Віро Михайлівно, ви, мабуть, у сорочці родилися.
На світанку Любов Вікторівна Берг і Карпо Лойченко зв'язані стояли перед командиром партизанського загону Ковпаком.
«От дійсно, на війні як на війні, — думала Віра Михайлівна, — змінюється все блискавично. Адже вчора я сама зв'язана лежала на землі, а сьогодні… Ні, тільки більше таких змін ролей допускати не можна…»
А Ковпак сидів на пеньку, дивився на своїх полонених і думав складну і нелегку думу. Щодо Любові Вікторівни йому було все ясно, а от Лойченко завдавав старому справжнього болю. Отже, знайшовся і серед радянських людей зрадник: підло, як іуда, продав товаришів, та ще й гроші на тому хотів заробити.
— Що з ними будемо робити, товариші? — запитав Ковпак.
— Розстріляти і все, — почулося з гурту партизанів.
— Розстріляти? — перепитав Ковпак.
— Собаці собача і смерть.
— А може, хто інакше думає? — підвищив голос Ковпак. — Я хочу почути.
Партизани мовчали. Ковпак ще мить подумав і сказав:
— Увечері судитимемо зрадників.
— Нічого чекати, — загули партизани. — Хіба не ясно, що падлюки?
— Це ясно, а от як вони падлюками стали, це всім показати треба, — відповів Ковпак. Все, ведіть їх, хлопці.
В цей день німці насідали як осатанілі, але не вдалося їм оточити партизанського загону. Ліси приховували його краще від найближчого друга. Лойченка і Берг розстріляли через кілька годин після партизанського суду.