Зайшовши до Валенса, він розповів йому все, що відбулося в кабінеті Марини. Стриманий Валенс не сказав нічого, тільки обличчя його потемніло. І тоді Кервуд повторив зроблену Марині пропозицію, цим разом уже поширену на всіх працівників інституту, включаючи і його директора.
Коли він закінчив говорити, Валенс сказав:
— Мені нічого додати до слів товаришки Токової. В усякому разі ми будемо битися до кінця. І говорити тут нема про що. До того ж я певен, що німців під Сталінградом буде розбито.
Кервуд лише знизав плечима і попрощався з Валенсом як ніколи сухо. А Валенс узяв аркушик паперу і написав у Москву листа, прохаючи забрати з заводу та відправити до Америки інженера Кервуда.
За кілька днів надійшла телеграма і Кервуд дістав наказ виїжджати. Він вирішив зайти до Марини. Здавалося незручним виїхати отак, не попрощавшись.
— Ви читали газети? — навіть не привітавшись, запитала його Марина.
Кервуд похитав головою. Тоді дівчина підбігла до нього і сунула йому газету просто під ніс.
— Оце і перекажіть вашій фірмі! — вигукнула вона.
«Розгром німців під Сталінградом», прочитав Кервуд на першій сторінці.
— Виходить, пропозиції мої були передчасні, — сказав він, вклонився і вийшов від Марини в дуже поганому настрої.
Ця сцена повторилася ще в кількох кабінетах, куди заходив Кервуд. І в той же день він поїхав з заводу, так і не виконавши основного свого завдання.
У партизанському з'єднанні, яким командував генерал Ковпак, як і всюди, де тільки були радянські люди, сталінградський розгром німців зустріли як величезне свято. Значить, скоро кінець, значить, скоро настане день, коли радянська земля звільниться від фашистської погані.
Багато що змінилося тут за останній час. Тепер уже не доводилося партизанам тікати в ліси при наближенні німецьких дивізій. Вони сміливо зустрічали ворога вогнем і приймали бій, знаючи, як треба добиватися перемоги. Минули часи, коли німці могли безкарно наступати на погано озброєних партизанів. Усе, аж до артилерії включно, мав на своєму озброєнні генерал Ковпак. Недаремно ж стільки рейсів зробила в далекий партизанський тил авіаційна частина підполковника Полоза…
І от одного разу вірний ЛІ-2, якого вів сам Полоз, приземлився на польовому партизанському аеродромі. З широкого тулуба літака партизани почали вивантажувати зброю, пошту, медикаменти, а командир попрямував до Ковпака, маючи в руці якийсь пакет.
Партизанського генерала, слава про якого встигла за цей час облетіти всю країну, він знайшов у хаті за вечерею. Тепер Сидір Артемович уже не жалівся на зуби: Полоз таки привіз йому з Великої землі досвідченого зубного техніка, і той, страшенно боячись німців і стрілянини, постарався швидше вставити генералові чудові стальні зуби.
— Сідай, — весело зустрів Полоза Ковпак. — Що хорошого привіз нам?.. Чарку вип'єш?
— Вип'ю, — відповів Полоз. — А де Віра?
— Тут вона, нікуди не ділася, — засміявся, наливаючи йому чималу чарчину, Сидір Ковпак.
Поки Полоз закушував, Ковпак розірвав пакет, прочитав якогось папірця і вигукнув:
— Ось тобі маєш! Дожилися!..
— Що трапилося?
— Та воно, звичайно, нічого особливого, — відповів Ковпак, — хоч все-таки висмикувати в нас людей не годилося б.
— Кого це висмикують?
— Соколову, власну твою дружину, вимагають негайно вирядити до Москви. Не може вже там хтось без неї існувати!..
Ковпак сердився і мав для того всі підстави, але Полозові настрій генерала, природно, не передався.
— От і добре, — сказав він. — Годі їй тут…
— Певна річ, що добре, — погодився Ковпак. — Я і сам це розумію. Тільки звикли ми всі до неї, розлучатися жаль… Ану, — гукнув він свого ад'ютанта, — Соколову до мене!
За мить трохи здивована несподіваним викликом Віра Михайлівна була вже тут, радісно посміхнулася до Полоза, запитливо глянула на свого генерала.
— Сідайте, Віро, Михайлівно, — сказав Ковпак. — Прощальну чарку з вами пити будемо.
— Як це — прощальну?
— А дуже просто — до Москви вас викликають. Видно, відповідальнішу роботу для вас знайшли…
— Коли маю вирушати?
— Передано: негайно. Сьогодні й полетите під перевіреним керівництвом власного чоловіка… Ну, за ваше здоров'я і я трохи вип'ю. Славно ми з вами воювали, завжди згадуватиму добром…
У хвилини прощання він завжди ставав трохи сентиментальним, не любив у собі цієї риси і тому сам на себе сердився.