— Ага, — несподівано щось згадавши, сказав Ковпак. — Хочу я вам віддати один документ…
Він пошукав у своїй здоровенній сумці, витяг якогось папірця і передав його Вірі Михайлівні. Це була характеристика з інституту стратосфери, яку так давно підписав Валенс.
— Читайте.
Віра Михайлівна прочитала і мало не заплакала. Було до сліз радісно розуміти, що навіть у найважчі дні, коли підозри облягали тебе з усіх боків, друзі не могли навіть припустити думки про твою зраду.
— Мені цю характеристику прислали тоді, коли вже нічого було перевіряти, — сказав Ковпак. — Але, треба сказати, приємно було мені це прочитати… Хороші в тебе, Віро Михайлівно, друзі! Тепер у тебе все гаразд і всі тебе знають, а тоді воно набагато складніше було…
І замислився на мить генерал, думаючи про дружбу і війну, про ті випробування, які може витримати лише справжня дружба.
А за годину Сидір Ковпак ішов до літака, проводжаючи свою партизанку в далеку дорогу. Мела хурделиця — лютий був сніжний і холодний, — та партизани якось не помічали цього. Все для них ще було зігріте свідомістю сталінградської перемоги.
— До побачення, Сидоре Артемовичу, — обняла генерала Соколова. — Коли б ви тільки знали, як я вас люблю!..
— Отуди к чорту! — прогудів збентежений Ковпак. — Отже, вчасно тебе до Москви викликають…
А сам чогось потер око — сніжинка залетіла чи що…
— Завтра вночі чекайте, — сказав Полоз, заходячи до літака.
— Щасливо! — помахав рукою Ковпак.
— Щасливо! — вигукнули на прощання партизани.
Літак злетів угору, розтанули в темряві кольорові вогники на його крилах, а партизани все ще стояли на аеродромі, проводжаючи поглядом свою подругу.
— Пішли, хлопці! — скомандував Ковпак. — Нічого тут довго переживати, воювати треба…
А під літаком пропливали степи й ліси, і через деякий час затемнена Москва вже була під його крилами.
— Ох, який я зараз щасливий, — тихо сказав Полоз, допомагаючи дружині вийти з літака. — І як страшенно тебе люблю…
Віра Михайлівна нічого не відповіла, тільки глянула на Михайла Полоза, і погляд цей сказав більше, ніж могли б передати десятки слів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Просто від Сталінграда Сергій Король рушив зі своїми танками на Курську дугу. Там, після страшного по напруженню і тривалості бою, йому вдалося прорватися крізь німецьку оборону і вийти німцям у тил. На інших ділянках фронту теж прорвалися вже танкісти, і вся оборона німців попливла. Тепер було цілком ясно, що німці, вимотані власним наступом, який розбився об вогонь радянської артилерії, будуть відступати далеко — може, до Дніпра, а може, і далі.
В цих боях Сергій Король став підполковником і одержав від командування полк. Майор Орленко по-старому був у тому полку його помічником по технічній частині. Міцна дружба в боях ще більше усталилася, з одного погляду навчилися друзі розуміти один одного. Вони обидва змужніли, постарішали. Рання сивина вже стала появлятися у волоссі. Війна не проходила безслідно.
І в ці осінні місяці 1943 року полк Сергія Короля вів v безперервний наступ, прориваючись все далі і далі на захід, до Дніпра, до Києва. Це був важкий наступ, коли танки часто відривалися на багато десятків кілометрів від піхоти. Тільки тепер уже ніхто не боявся опинитися в оточенні. Вся лавина радянських військ котилася на захід, і годі вже німцям її спинити.
Танки Короля вийшли до Дніпра не першими. На правому березі вже окопалася на плацдармах піхота. Вночі сапери наводили понтонні мости й переправляли танки на той берег. Ішла велика підготовка до вирішального наступу на Київ.
Коли всі танки було переправлено і добре замасковано недалеко від Вишгорода, Король одержав невеличку передишку. Всі ці дні — це вже починався листопад — він провів у гарячковій напруженій роботі, бо війна для танкіста — це, в основному, не гаряча сутичка в бою, яка триває хвилини, а саме повсякденна напружена робота біля машини.
І зараз, коли трапився невеличкий перепочинок, він скористався з нього дуже радо. Тепер він годинами міг сидіти на своєму спостережному пункті, дивлячись на Київ. Здавалося, ніби Сергій Король вивчає можливі шляхи наступу, і в цьому була якась доля істини. Але найбільше Король просто дивився на місто, на високі стовпи диму від пожеж і уявляв собі — де і що це може горіти.
Орленко часто приходив до Короля на спостережний пункт. У ті дні чекання вони часто говорили про Київ, згадували роки, проведені в цьому місті, театри, святкові демонстрації — одним словом, все життя. Тільки про Яринку ніколи не було сказано між ними жодного слова. Роки минули вже з того нещасливого дня, а рана все ще була свіжою, все ще було боляче до неї доторкнутися.