Вона зупинилася і трохи віддихалася тільки тоді, коли перед ними постала велична будівля інституту. Жадібно, немов не вірячи власним очам, дивилася на неї Марина. Так тривало кілька хвилин, і капітан, який супроводив її, теж стояв мовчки, добре розуміючи почуття дівчини.
Потім вони майже бігом кинулися до інституту. Гранітні сходи лишилися непошкодженими, тільки блиску на них вже не стало, ніби потемніли й зістарилися вони за ці два роки горя. Великі двері були розчинені навстіж. У вестибюлі валялися якісь розбиті скрині, подерті папери, купи креслень.
Напружена, як струна, боячись щось пропустити чи не помітити, ходила Марина по довгих коридорах. На тому місці, де раніше висіла на дверях табличка «Юрій Крайнєв», вона зовсім несподівано для себе побачила напис: «Керівник Людвіг фон-Дорн». Марина зупинилася і кілька хвилин намагалася пригадати, де вона чула це прізвище, але так і не згадала. Тоді легенько прочинила двері кабінету, здригнулася і застигла на місці, не розуміючи, що то за жінка сидить біля стола і розглядає якісь пожовклі папери. На столі перед нею лежав автомат — люфа його дивилася просто на Марину. Обличчя жінки було дивно знайомим, хоч Токова спочатку ніяк не могла згадати, хто ж вона така.
— О, Марино! — раптом вигукнула незнайома. — От не сподівалася вас побачити! Як добре, що ви вже приїхали!..
Вона вибігла з-за стола, кинулася до Марини, і тільки тепер дівчина впізнала цю жінку. Це ж Соколова, Віра Михайлівна Соколова хазяйнує тут, у покинутому німцями інституті!..
— Віро Михайлівно, ви? — все ще не вірячи своїм очам, вигукнула Токова.
— Я, власною персоною, — засміялася Соколова. — Хіба Полоз нічого вам не писав?
— Ні, він про все написав, тільки я ніяк не могла уявити собі, що зможу вас так скоро зустріти… Мушу вас насамперед поздоровити.
— З чим це?
— З нагородами. У вас же тепер стільки орденів!..
— А це не має великого значення. Найбільша нагорода була для мене, коли мені передали наказ негайно вирушати до Києва та братися за відбудову нашого авіаційного заводу.
— Ви вже були там, на заводі?
— Була там не раз і не два. Все доведеться майже наново будувати й перебудовувати…
— О, він, напевне, буде ще кращим, ніж раніше, наш завод!
— Я певна цього… Ну, як там Валенс, Крайнєв, Матяш?
Кілька хвилин між ними точилася розмова, подібна до тих, що завжди відбуваються між людьми, які довго не бачилися. Потім до кабінету ввійшов приставлений до Марини капітан і несподівано сказав:
— Ану, товариші спеціалісти, пішли дивитися, що я знайшов. Там унизу все-таки дещо залишилося…
Капітан встиг досить детально ознайомитися з приміщенням і з усім, що залишилося в столах і сейфах. Усі важкі вогнетривкі шафи розкриті навстіж — видно, з них встигли вивезти все, — але в столах позалишалося багато паперів і старих креслень.
Вони обшукали весь будинок і в підвалі, де колись стояли компресори Ганни Ланко, знайшли кілька моделей літаків, що їх привіз сюди Людвіг фон-Дорн, сподіваючись розгорнути роботу інституту. Ці моделі не можна було назвати літаками в повному розумінні цього слова. Це, мабуть, були ракети, розраховані на далекий політ, і, очевидно, мали нести в собі великий заряд.
Невідомо було, чи вже вдалося німцям винайти щось справді придатне до бойового вжитку, чи то були тільки моделі, які так і не втілилися в метал. В усякому разі Марина старанно зібрала всі матеріали, щоб доповісти про все Крайнєву. Багато що тут могло дати уявлення й про напрямок дослідної роботи німців.
Марина навіть і не помітила, як минув цей день.
Весь вечір вона провела з Вірою Михайлівною. Вони сиділи поруч на дивані в невеличкій кімнатці на Подолі. В цьому районі було розташовано кілька частин Червоної Армії.
Капітан, який опікував Токову, подбав, щоб у кімнаті було тепло, прислав з ординарцем вечерю…
— Ви знаєте, в мене зараз таке враження, — говорила Соколова, — ніби війна вже закінчилася. Попереду ще так багато боїв, а я мрію про завод, про роботу… Коли б ви знали, як мені не хочеться воювати…
— Цілком вас розумію, — відгукнулася Марина. — Особливо після всього, що вам довелося пережити.
— Ну, багатьом довелося пережити значно більше. Ага… я й забула, мушу подякувати вам за ту характеристику. Знаєте, це велике щастя — мати таких друзів, які не бояться сказати про тебе добре слово навіть тоді, коли з тобою біда…
— А ми спочатку повірили, — простодушно сказала Марина. — Надто вже переконливо виглядало те фото.
— Так, це був точний розрахунок… точний для людей з капіталістичною свідомістю. Але вони не врахували, що радянські люди звикли вірити своїм друзям… В усякому разі мені було дуже приємно прочитати ту характеристику… Ковпак віддав мені її в останній день… Який він чудовий, дід Ковпак!..