І от, нарешті, він наступив, цей день великого авіаційного параду в Тушино. Валенс, Крайнєв і всі інженери інституту стратосфери виїхали до Москви заздалегідь. Усі хвилювалися, як на найвідповідальнішому іспиті. Валя і брати Котики теж нервувалися, але на них це не позначалося нітрохи. Вони були цілком певні в собі, закохані в свої машини, і жоден сумнів не міг торкнутися їхніх сердець.
Сотні тисяч москвичів заповнили в цей день величезний аеродром. Чорна маса людей ворушилася, зростала весь час і нарешті величезним кільцем охопила неосяжно велике поле аеродрому.
Юрій не бачив, що робиться з небі над аеродромом. Він до болю в грудях чекав, поки прийде його хвилина і характерний свист реактивних літаків пролунає в повітрі.
І от вона наступила, ця хвилина.
Все трапилося саме так, як він передбачав. Ніби зв'язані одною невидимою ниточкою, робили в повітрі найскладніші фігури вищого пілотажу реактивні літаки. Вони зникали в височині, вертикально набираючи висоту, вони падали майже до землі, женучись один за одним, вони переверталися і робили круті віражі так легко, ніби швидкість їхнього польоту не досягала тисячокілометрової грані.
Юрій дивився не відриваючись, і серце його сповнилося гордістю за свою роботу, за своїх товаришів, за свою країну, яку ніхто і ніколи не зможе перемогти.
